Хочеш поділитись цим текстом у соцмережах?

Ці міленіали вистояли в найзапекліші дні Революції Гідності

Ці міленіали вистояли в найзапекліші дні Революції Гідності

6 хв на читання
Про що цей текст: Молоді люди діляться спогадами про перебування на Майдані та розповідають про основні переживання у ті моменти.
Читати повну версію

[20 лютого в Україні вшановують пам’ять Героїв Небесної Сотні] 

Максим Гошовський, 33 роки, виробник одягу 

Від початку Євромайдану я приїжджав з Дніпра, де жив, в столицю щотижня і був там кілька днів. А коли розпочалися серйозні сутички, залишився у Києві на тривалий час. 

…На вулицю Грушевського я приїхав рано-вранці 22 січня — знайомі покликали мене на допомогу до медпункту, який вони охороняли. Я прибув, коли звідти виносили тіла Сергія Нігояна та Михайла Жизневського. Я допомагав донести їх до “швидкої”, яка прямувала в морг… 

Згодом почалися найжорстокіші сутички з “Беркутом”. Пам’ятаю, вони поливали нас водою, тому під ногами було дуже слизько. Я впав, до мене одразу ж підбіг “беркутівець” і став бити палицею по ногах. Чоловіки, які були поруч, підбігли до нас, один з них стрибнув на “беркутівця” і збив його з ніг. Так мені вдалося врятуватися.  

Перший загиблий, якого я приніс до медпункту в Жовтневому палаці у лютому, — Анатолій Корнєєв, голова села Руда Кам’янець-Подільського району. З його дружиною та сином я бачуся щороку, коли приїжджаю навідати його могилу. Також позаминулого року познайомився зі сім’єю одного з останніх героїв, якого я туди приніс, — Володимира Чаплінського. Обидва чоловіки для мене дуже важливі — я їх навіть бачив у снах неодноразово. 

Страху за своє життя я на Майдані не відчував, а керувався інстинктами та голосом серця. Намагався прикривати собою медиків, бо думав, що краще хай куля влетить у мене — з мене менше користі, а їм треба рятувати життя. Страшно мені стало аж 21 лютого, коли все закінчилося і ми почали хоронити людей. Лише тоді до мене дійшло, що я міг так само лежати в труні. 

Після тих подій я довго намагався позбутися посттравматичного розладу (згодом до нього додалася ще участь в евакуації тіл наших бійців з Іловайська). 

У моїй з Революції Гідності пам’яті залишилося відчуття єдності. Тоді на Майдані усі розуміли, що відступати не можна. Майдан навчив нас доводити свою позицію та боротися до кінця. Українці довели, що терпіти не будуть.


Станіслав Кравчук, 26 років, лікар-терапевт 

Коли розпочався Майдан, мені було 18. Тоді я навчався на першому курсі медичного університету, а після пар приходив на акції, які відбувалися на Європейській площі, і був там до пізнього вечора. Спочатку мені просто було цікаво спостерігати за змінами в країні. Та після першого штурму біля Українського дому, коли я вперше у житті відчув дію сльозогінного газу, зрозумів, що хочу бути не спостерігачем, а активним учасником змін. Я хотів допомагати людям, а тому долучився до волонтерів як медик: розносив ліки людям на вулиці Грушевського, допомагав активістам із опіками слизових оболонок, доправляв поранених у мобільні госпіталі…

У дні найзапекліших протистоянь ми з другом постійно були біля Будинку Профспілок. Збиралися йти до Жовтневого палацу — епіцентру тогочасних подій. Та нас зупинила старша волонтерка, яка сказала допомагати людям на місці. Ми рятували українців з вогнепальними пораненнями…

У той час відчуття смерті, яка витає поруч, не було. Страшно стало, аж коли я залишив Майдан. Лише тоді почало приходити розуміння всього жаху, який відбувся у ті дні. Емоції зашкалювали. Найважче було дивитися на відспівування людей… Знаєте, “Пливе кача”, від якої тоді розривалася душа, лунатиме у моїх спогадах завжди. 

Зараз я переконаний, що Революції Гідності вдалося змінити хід історії. Незалежність, яку 30 років тому Україна отримала без кровопролиття, ми почали по-справжньому виборювати на Революції Гідності й продовжуємо це робити дотепер.   


Катерина Тягло, 36 років, соціологиня 

На Майдані я була майже щодня з кінця листопада 2013 року. Згодом почала волонтерити разом з друзями з Харкова — ми наливали людям чай, робили бутерброди. А вже 16-18 лютого я була в Михайлівському Золотоверхому соборі — там сортувала ліки та засоби для перев’язок, які люди приносили величезними пакетами, а також готувала їсти на імпровізованій кухні. 

Поки я була на Майдані, у мене не було страху за власне життя, а лише нереальна фізична втома. Крім того, я хвилювалася, що мої батьки побачать мене десь в новинах (я їм не сказала про те, чим займаюся у ці непрості для країни дні).

Пам’ятаю, як страшно було читати списки загиблих — я так боялася знайти там когось із близьких… Якось навіть знайшла там тезку свого знайомого… За деякий час з’явилося фото загиблого, я зрозуміла, що це різні люди, але відчуття радості чи полегшення в мене не було. Тоді на Майдані ми всі стали однією великою родиною, якій болить втрата кожного члена.  

Зараз, озираючись назад, я розумію, що Революція Гідності стала викликом, який показав, хто є хто. Деякі мої знайомі, які позиціонували себе як найдужчі патріоти, після перших сутичок одразу ж тікали за кордон. А, здавалося б, байдужі люди, в ті дні виявилися готовими віддати своє життя за Україну.  


Підписуйся на Urban
в Instagram: https://www.instagram.com/urban.for.millenials/
в Facebook: https://www.facebook.com/urban.for.millenials
в Telegram: https://t.me/urbanua