Історії про стосунки на відстані з щасливим і нещасливим фіналом

Валерія Шишко, 22 роки, фрілансерка

У 2015 році я, студентка першого курсу, виграла квитки на концерт гурту Brutto у Львові. У день виступу приїхала в палац спорту раніше, щоб стояти якомога ближче до сцени. Зал був заповнений вщент, серед глядачів — чимало білорусів (у них в країні Brutto якраз заборонили). Позаду мене стояв хлопець, який декілька разів зачіпав мою голову ліктем. Я декілька разів робила йому зауваження. А після концерту хлопець підійшов до мене, попросив вибачення і мило поцілував у чоло. 

Так я познайомилася з 21-річним Сашею з Мінська. Ми обмінялися контактами. Того ж вечора він мені написав. Наступного дня знову, а потім ще, і ще. У щоденних переписках і розмовах по Skype ми все більше пізнавали один одного. Згодом Саша з другом приїхав до Львова на новорічні свята. За місяць Саша знову приїхав, а через два тижні ще раз…

5 років у нас були стосунки на відстані. Не було дня, коли б мій ранок не розпочинався з повідомлення “Доброго ранку, Сашка” і не закінчувався “Добраніч, солодких тобі снів”. По відеозв’язку ми ділилися всіма життєвими подіями і навіть разом дивилися фільми: одночасно вмикали ту саму стрічку і по ходу перегляду обговорювали цікаві моменти.

Звісно, ми їздили у гості одне до одного раз або два на місяць. Але нам дуже не вистачало щоденної фізичної присутності одне одного поруч, обійм. Особливо сумно бувало, коли в компанії друзів кожен мав пару, а ми — розлучені кілометрами. 

Стосунки на відстані не заважали нам планувати подорожі. За п’ять років ми відвідали понад 25 країн разом. Мандри загартовувати наші стосунки, оскільки частенько ми потрапляли в екстремальні ситуації: ловили автостоп під час сильної зливи, за поганої погоди ночували у наметах і навіть тікали від диких тварин. У подорожах ти бачиш справжнє лице людини. 

Коли мене питають, чи кохання на відстані існує, я кажу, що це важко, але можливо, якщо відчуваєш, що поруч — справді твоя людина. Такі стосунки потребують великої праці обох партнерів і стовідсоткової довіри. 

Наша мрія — завжди бути разом і не жити в режимі “від зустрічі до зустрічі” — нарешті здійснилася. Рік тому ми одружилися і тепер живемо у Білорусі. Зараз робимо ремонт у нашій квартирі і мріємо про нові подорожі. 

*мої улюблені:
пісня: Hurts — Wings
фільм: “У диких умовах” Шона Пенна
книга: “Три товариші” Еріх Марія Ремарк 
страва: бабусин борщ
заклад: “Світ кави” у Львові

 Вікторія Монастирська-Думич, 22 роки, студентка, контент-менеджерка 

Вперше ми зустрілися в червні 2017 року на регіональному відборі до Української академії лідерства. Я вже була студенткою, і разом з колегами проводила відбір наступного покоління УАЛ-івців. Юрко був абітурієнтом. Якось на обіді я побачила, що він сидить сам — подумала, що не можу дозволити вступнику сумувати. Тоді між нами відбулася коротка розмова “про життя”, після якої ми не бачилися та не чулися до лютого 2018-го. 

За півтора року я вже була студенткою Могилянки, а він навчався в УАЛ. Ми зустрілися на відзначенні річниці Революції Гідності, але тоді лише перекинулися кількома словами.

І ось лише третя зустріч — на День Незалежності — стала для нас доленосною. Це був сплав, на який мене витягла подруга. Я довго вагалася, чи варто туди їхати, але за 3 дні до події таки купила останній квиток на поїзд до місця призначення. На місці старту сплаву я побачила кілька знайомих облич, серед них був Юрко. 

Помітивши мене, він підійшов, обійняв і сказав, що радий бачити. Гадаю, для нього це був просто жест ввічливості, а от у мене вперше затремтіло серденько. На другий день сплаву ми випадковим чином ділилися на пари, хто з ким буде гребти, і ми з Юрком опинилися в одній байдарці. Атмосфера змагань дуже зближує, тому того ж вечора ми поцілувалися й вирішили бути парою. 

Разом ми вже півтора роки. Увесь цей час живемо на два міста: він — у Львові, я —у Києві. Юрко вже закінчив навчання, а я ще навчаюся на четвертому курсі та працюю фул-тайм. Наші стосунки ми фактично будуємо у Telegram. Нещодавно на мій День народження Юрко зробив підбірку найважливіших повідомлень з месенджеру, серед яких є і зізнання у коханні, і переживання та проблеми, які доводилося вирішувати за допомогою довгих текстів.

Також ми часто говоримо по телефону. А ось до відеозв’язку дійшли аж через рік після початку стосунків 🙂 

При кожній нагоді намагаємося бути разом. Свята проводимо у родинному колі: у нього на Львівщині, у мене на Закарпатті або у Києві. Також організовуємо одноденні походи вдвох або кількаденні вилазки з друзями у гори. Це наша найулюбленіша спільна традиція. 

Мій коханий час від часу робить для мене сюрпризи своїми спонтанними приїздами. 

Так було, наприклад, на католицьке Різдво. У мене був складний тиждень. Пам’ятаю, йшла додому і хотілося просто плакати. Увійшовши до квартири, на підлозі побачила пакуночок із запискою: “Коханій Вікторії”. За мить помітила світло настільної лампи і з кімнати вийшов Юрко (він має ключі від моєї квартири). Того вечора я плакала від щастя!

Звісно, мені не вистачає можливості просто побути поряд з Юрком, посидіти в обіймах одне одного за чашкою чаю, вийти на пробіжку разом чи піти до друзів, щоб пограти у настільні ігри. Тому мрію про час, коли ми житимемо разом. 

Будувати стосунки на відстані — складно, але і в одній квартирі чи місті може бути не легше. Головне — розуміння, чому ти обираєш ці стосунки, навіщо вони тобі. 

…На першу річницю наших стосунків Юрко освідчився мені на вершині Піп Іван Мармароський. Тепер ми мріємо про купівлю старенької хатини десь високо в горах, щоб було видно гірський хребет. Туди ми тікатимемо від шуму міста.

*мої улюблені:
пісня: KRUTЬ —  “Забери мене до себе на Різдво”
фільм: “Спалах: новий український фольк” режисера Артема Григоряна
книга: “Атлант розправив плечі” Айн Ренд
страва: запечена картопелька з курячою грудкою
заклад: “Тісто” у Львові

Олег Снігур, 20 років, студент

Ми з Яною знали один одного з дитинства, а тісно спілкуватися почали в дев’ятому класі. Вона стала моїм першим коханням. Згодом я вступив у столичний університет, а вона залишилася у Вінниці. Ми ще протягом двох років мали стосунки на відстані. 

Спочатку по 20 разів на день дзвонили один одному, говорили по відеозв’язку. Та згодом у кожного з нас почали з’являтися нові знайомства, друзі, відносини почали погіршуватися. Все частіше виникали сварки. Було навіть таке, що ми розходилися на 2-3 тижні. Та я приїжджав додому, ми зустрічалися і мирилися. Якийсь час усе знову було прекрасно.

Через рік таких відносин прийшов час Яни вступати до вишу. Я хотів, щоб вона навчалася у Києві, тоді ми могли б жити в одному гуртожитку. Та вона обрала Вінницю. Мене це образило, утім я прийняв її вибір. Але після її вступу ми почали бачитися ще рідше — 2-3 рази на місяць. 

Коли почався карантин, ми обоє були вдома, але бачилися не частіше, ніж раз на тиждень — я цілими днями працював, у неї теж були свої справи. 

Зрештою, Яна знайшла собі іншого. Розповіла мені про це на нашу річницю. Наші стосунки розірвалися. 

Тож я більше не вірю у кохання на відстані. Якось я познайомився з класною дівчиною, але вона теж вчиться у Вінниці, тому вирішив не починати серйозні стосунки. Впевнений, вони також довго не існуватимуть. 

*мої улюблені:
пісня: Metallica — Nothing Else Matters
фільм: “Ніколи не здавайся” режисера Джеффа Вадлоу
книга: “Сто років самотності” Габрієл Гарсія Маркес
страва: борщ

Підписуйся на Urban
в Instagram: https://www.instagram.com/urban.for.millenials/
в Facebook: https://www.facebook.com/urban.for.millenials
в Telegram: https://t.me/urbanua