Хочеш поділитись цим текстом у соцмережах?

Як я потрапила на роботу в ООН та працювала в міжнародній місії в Афганістані

Як я потрапила на роботу в ООН та працювала в міжнародній місії в Афганістані

8 хв на читання
Про що цей текст: 31-річна Юлія Чиколба працює в ООН консультанткою з інформування про ризики вибухонебезпечних предметів. Вона розповідає, як потрапила до організації, що подобається у цій роботі, а також про міжнародну місію в Афганістані.
Читати повну версію
З частиною першої в Афганістані команди жінок-демінерів. Баміан, 2018.

Я навчалася на фінансистку і правницю. 20 років життя віддала професійному спорту — тхеквондо. Була у збірній України, медалістка студентського чемпіонату Європи. Працювала дитячою тренеркою із тхеквондо. Та події в Україні 2014 року суттєво змінили моє життя. 

Саме тоді я почала волонтерити: допомагала військовим у госпіталі, відправляла передачі бійцям в зону АТО. В 2015-му я стала частиною команди організації “Новий Донбас”, що працювала з дітьми прифронтових територій. Через рік відвідала програму для молодих лідерів “Спорт задля розвитку і миру” в Німеччині, яку організував Офіс ООН. Потрапила на неї, випадково побачивши оголошення в інтернеті: заповнила аплікаційну форму і пройшла інтерв’ю. Там я й дізналася про діяльність фахівців міжнародних гуманітарних організацій. 

Тактична помилка у пошуку роботи

Я почала відправляти резюме до різнопрофільних організацій ООН, які працюють в Україні. Вакансії шукала на кар’єрних порталах ООН — наприклад United Nations Careers Portal. Усі міжнародні організації мають прозору систему подачі документів на програму. Потрібно або заповнити форму онлайн, або надіслати резюме, мотиваційний лист і рекомендації.

Спочатку я подавалася на такі позиції, які потребують, умовно кажучи, 40 років досвіду роботи в 20-ти різних міжнародних місіях. Я вважала вимоги в вакансіях формальними, тож подавалася — наприклад, на позицію програмного менеджера. Це була помилкова тактика. Мене не запрошували на роботу.

Згодом я зупинилась на нижчих позиціях. Зрештою, мене взяли на позицію асистентки з фінансових та адміністративних питань у Данську Раду у справах біженців/Данську групу з розмінування, яка працювала в Сєвєродонецьку. Отримати цю посаду допомогли три фактори — високий рівень володіння англійською, профільна освіта і досвід роботи в локальній організації. На цій посаді я провела лише 3 тижні, опісля чого мені запропонували змінити профіль. 

Так я почала працювати тренеркою з інформування про мінну небезпеку для дітей і дорослих. Протягом майже двох років працювала у Донецькій і Луганській областях: у Сєвєродонецьку, Маріуполі, Слов’янську, Авдіївці, Світлодарській дузі. Пригадую, іноді доводилося вставати о 4-ій ранку, щоб доїхати у віддалені населені пункти, встигнути закінчити роботу за світлої пори доби і не підвищувати ризику обстрілів. Спочатку мені дуже подобалася моя робота, але проводити в дорозі по 3-4 години щодня, місяцями бути у відрядженнях — дуже важко. Я відчула, що потребую змін.

На тренінгу зі знешкодження вибухонебезпечних предметів. Чернігів, 2017.

“Юлю, що ти думаєш про роботу в Афганістані?”

Я подалася в програму розвитку ООН в Києві на позицію спеціалістки проєкту, пов’язаного з антикорупцією. Мене взяли на цю посаду. Та я сумувала за протимінною діяльністю. Цей досвід був дуже цікавим! 

І ось одного дня я отримала пропозицію: “Юлю, а що ти думаєш про роботу в Афганістані?” Виявилося, що програма, яку ми розробляли для Донбасу, стала успішною і знаною за кордоном. А тому нас кликали поділитися досвідом в інших військових регіонах. Так я отримала роботу в Афганістані. 

Дуже хвилювалася, як розповісти про все батькам — як сприймуть це їхні серця? Пам’ятаю, подзвонила їм у Скайпі і сказала, що маю важливу новину. “Ти вагітна? Виходиш заміж?” — перше, про що подумала моя мама. Та коли я з тривогою в голосі заперечила її припущення, вона зрозуміла: “Їдеш у якусь небезпечну країну”. І хоч батьки дуже хвилювалися, мій вибір вони прийняли.

Базовий табір програми розмінування.

Афганістан

До поїздки я готувалася декілька місяців. Вивчала дуже багато інформації про Афганістан, щоб розуміти сповна контекст конфлікту країни.

До Афганістану діставалась самостійно літаком з України (організація покрила всі видатки, пов’язані з транспортом та житлом). Після приїзду жила в гостьовому будинку. Всюди була озброєна охорона та колючий дріт. Задля безпеки треба було дотримуватися певних обмежень: не можна самостійно виходити з помешкання чи пересуватися містом, їздити — тільки у броньованих машинах. Виїзд з Кабулу передбачав серйозну підготовку, відповідний інструктаж. Коли ти на місії, Організація відповідальна за те, щоб тебе не вбили. 

В Афганістані я керувала програмою з інформування про ризики, пов’язані з вибухонебезпечними предметами. Ми мали 27 команд у різних провінціях Афганістану, які проводили бесіди про правила безпечної поведінки з місцевими жителями і тими, хто повертався з сусідніх країн в Афганістан. 

Початок роботи жінок-саперів на висоті майже 3 кілометри.

Також наша організація розробила проєкт із тренування і залучення жінок до роботи сапера. Для Афганістану це надзвичайний крок вперед, адже там багато жінок не можуть працювати через релігійні та культурні заборони. Спершу місцеві негативно ставилися до ініціативи: “Як це — моя донька/дружина працюватиме в полі, розміновуватиме території?” — дивувалися вони. Та зрештою ми таки знайшли жінок у провінції Баміан, які погодились стати саперками. Вони кинули виклик традиційним суспільним нормам.

Вже після першої фази проєкту (6 місяців) їхні результати вражали. Якось батько однієї з саперок сказав, що тепер він вважає свою дочку героїнею Афганістану. Ці слова закарбувались в моїй пам’яті надовго. 

До речі, жодна з саперок не хотіла повертатися до колишнього життя, у якому їм відведена роль домогосподарок.

Досвід Афганістану

Звичайно, перебувати в такому середовищі емоційно непросто. Складність полягала також у міжособистісних відносинах. Коли ти живеш з людьми різних культур в закритому просторі, потрібно підлаштовуватися один під одного. До речі, місію можна покинути, розірвавши контракт без будь-яких санкцій. Та це є ударом по репутації. 

Робота в Афганістані на сьогодні є моїм найціннішим та найцікавішим досвідом. Відчуття, що ти робиш щось важливе для світу, — просто неймовірне. За допомогою нашої програми десятки тисяч людей отримали цінну інформацію про мінну небезпеку. А інформація рятує життя. 

Кандагар, 2018. Після тренінгу з місцевою командою.

Якщо ви хочете працювати в ООН

Ставити собі за мету працювати в ООН просто тому, що це круто і дозволяє їздити на білій автівці зі знаним на увесь світ логотипом, — погана ідея. Туди треба йти тим, хто має ідею, як покращити людям навколо життя, і робота в ООН  може стати інструментом для цього. 

Плани на майбутнє

Цього року я виграла стипендію Чівнінг від уряду Великої Британії і зараз навчаюся в Королівському коледжі Лондона, у Департаменті військових студій. Після навчання хочу повернутись додому і використовувати свої знання і досвід в сфері безпеки України, а також міжнародних місіях.

Порада для читачів Urban: будьте відкритими до світу, цікавтеся тим, що відбувається навколо, і пам’ятайте, що найбільше вбиває байдужість.

Юлія Чиколба

Люблю подорожувати. 

У моїх навушниках — кантрі, рок, фолк, але зараз здебільшого слухаю подкасти. 

У найважчі моменти читаю казки Макса Фрая, Джона Роналда Руела Толкіна, Террі Пратчетт.


Підписуйся на Urban
в Instagram: https://www.instagram.com/urban.for.millenials/
в Facebook: https://www.facebook.com/urban.for.millenials
в Telegram: https://t.me/urbanua