Хочеш поділитись цим текстом у соцмережах?

Мене булили у школі. Наслідки цих знущань я відчуваю навіть сьогодні

Мене булили у школі. Наслідки цих знущань я відчуваю навіть сьогодні

6 хв на читання
Читати повну версію

Після кількох років принижень я не могла звикнути до того, що є люди, які можуть мене поважати

У школі, починаючи з 7-го класу, я потерпала від булінгу. Кривдниками були троє агресивних хлопців, з якими я навчалася. Їхні образи стосувалися моєї зайвої ваги (якої, як я зараз розумію, насправді не було), моїх нібито великих сідниць, некрасивого (а насправді звичайного) волосся, високого зросту (у 6 класі я почала швидко рости і вже через рік була на голову вищою за однокласників). Булери перекручували моє абсолютно звичайне прізвище (Коваль) і вигадувати довкола нього дурнуваті жарти. Могли навіть висміяти мене за те, що маю помітну родимку на шиї. 

До образ часто долучалися інші однокласники. Зрештою, усе це настільки гнітило мене, що я почала носити одяг, який максимально прикриває тіло, ненавидіти своє прізвище і високий зріст. 

Я рідко почувала себе в безпеці. Я намагалася зрозуміти, звідки у цих “авторитетів” береться стільки ненависті і що вони хочуть цими діями довести? Але ніколи не знаходила цьому пояснення.

В результаті у мене з’явилась постійна тривожність. Але як з нею боротися — цього я не знала. На уроках основ здоров’я ми говорили про правильний догляд за своїм тілом, здоровий раціон, а про те, як дбати про своє психічне здоров’я, ні. 

Коли вчителі чули ці образи від хлопців, то казали: “Ти просто йому подобаєшся”. Маячня, в яку я не вірила ні тоді, ні зараз. Шкільний психолог теж ніяк не міг мені допомогти — ним був вчитель географії, який максимум проводив нам тести на визначення темпераменту. А от батьки намагалися мене захищати — тато часто приходив до школи, після чого директор збирав наради для обговорення проблеми. Потім були виховні бесіди з булерами… Опісля зазвичай наступала пауза в цькуванні, але тривала вона недовго. 

Чи пробувала я захистися від булерів самостійно? Так, але від цього ставало тільки гірше, образи в мою сторону сипалися ще активніше. Тому я обрала тактику мовчати і не привертати багато уваги до себе. 

Мої кривдники мучили не тільки мене, але й часом інших дівчат, а з хлопцями були ще лютіші: могли зіпсувати речі, залити рюкзак якоюсь рідиною, викинути одяг з вікна або ж побити в кутку класу. Останнє час від часу ставалося з моїм другом. Мені досі соромно, що тоді я його не захищала — надто боялася, що ненависть булерів до мене стане ще більшою. Щоб не бачити, як знущаються над другом, я просто тікала з класу. Після цього на перервах ми разом довго ходили коридорами школи, щоб зайти у клас тільки після дзвінка. 

На щастя, ці проблеми закінчилися після 9 класу. Так звані лідери булінгу випустилися зі школи, а я продовжила навчатися у тому ж класі. Мушу сказати, що так і не змогла почати спілкуватися зі своїми однокласниками. Декого з них тепер зустрічаю на вулицях, обмежуюся привітанням. Спільних тем для розмов у нас немає. Глибоко в душі в мене є на них образа — деякі насмішки і різкі слова я пам’ятаю досі. 

Після школи я почала піклуватися про своє психічне здоров’я

У 2016 році я вступила до Інституту журналістики у Києві —  про це я мріяла ще з сьомого класу. Тут ставлення до мене було зовсім іншим, ніж у школі. Нові люди в моєму житті не засуджували і не насміхалися. Вони були відкритими, добрими, чуйними і толерантними. Я дуже довго звикала до того, що хтось мене поважає. 

Водночас мої шкільні комплекси ще довго були зі мною: я була закритою, не показувала своїх емоцій, мало говорила, а більше слухала, боялася виступати на публіку… Мені знадобилося 3 роки, щоб частково позбутися своїх “демонів”. Для цього я не читала спеціальних книжок і не відвідувала психолога, хоча задумуюся про останнє. Мені допомогли відверті розмови про свої страхи та болі з університетськими друзями. Ми багато говорили про навчання, школу, дитинство. Виявилося, що дехто з них теж страждав від булінгу, на декого це наклало навіть більший відбиток, ніж на мене. 

Я все ще борюся зі своїми комплексами, які сидять у мені: я все ще сумніваюся у собі, своїх уміннях і не ціную те, що я роблю. 

У мене багато страхів. Та я щоразу нагадую собі, що боротися із страхами можна тільки зустрівшись з ними. Тому якщо мені страшно щось робити, то я все одно це роблю. Наприклад, нещодавно я презентувала університетський проєкт на велику публіку, хоч розуміла, що мене можуть почати критикувати, а восени подала заявку на участь в Академії практичної журналістики, розуміючи, що туди хочуть потрапити сотні не гірших за мене людей (хоча в результаті обрали саме мене). Зробивши те, чого боялася, я завжди отримую просто неймовірне відчуття сатисфакції! 

Я не знаю, як склалося життя моїх кривдників. Не знаю, чи вони усвідомлюють, якого болю колись мені завдали і як це вплинуло на моє життя. Якби я могла повернулася в ті роки, то сказала б маленькій Насті, що не варто сприймати близько до серця слова цих людей. І я б точно сміливо дала відкоша їм. За себе і за свого друга. 


Підписуйся на Urban
в Instagram: https://www.instagram.com/urban.for.millenials/
в Facebook: https://www.facebook.com/urban.for.millenials
в Telegram: https://t.me/urbanua