Хочеш поділитись цим текстом у соцмережах?

“На фронт я потрапив у 18 років”. Історія Героя України Дмитра Коцюбайла

“На фронт я потрапив у 18 років”. Історія Героя України Дмитра Коцюбайла

7 хв на читання
Про що цей текст: Командир 1-ї штурмової роти Добровольчого Українського Корпусу "Правий сектор" Дмитро Коцюбайло, який нещодавно отримав звання Героя України, розповідає про рішення стати добровольцем, воєнні будні та кохання на фронті.
Читати повну версію

Коли почалася війна з Росією, я й секунди не вагався, чи йти на фронт. Ми, “Правий сектор”, колективно прийняли рішення стати на оборону територіальної цілісності нашої країни. 

Ні я, ні більшість моїх побратимів не мали бойового досвіду.  Тож із Майдану, де ми були від перших днів революції, поїхали у вишкільний центр “Десна” (військова частина ЗСУ, що спеціалізується на підготовці особового складу різних родів Сухопутних військ України, – Авт.). Там пройшли курс фізичної й тактичної підготовки. Загалом у табір приїхало близько 300 людей, а залишилася половина. Не всі були готові до суворої дисципліни, режиму, високої відповідальності. 

Я дуже хотів потрапити в 30-ку вояків, які поїдуть на Схід першими. Так і сталося. Після відбору ми пройшли вогневу підготовку і вирушили на війну. На фронт я потрапив у 18 років. 

Я з дитинства знав, що боротися за Україну — поважна справа

Для родини моє рішення піти на фронт не стало сюрпризом. Звісно, вони хвилювалися. Але саме моя сім’я завжди плекала в мені національну ідею. Тож вони знали: я так просто не відступлю.

Мій прадід був воїном УПА. На кожному родинному святі ми говорили про це, пишалися ним. Я знав, що боротися за Україну — це поважна справа. До того ж мене завжди цікавила тема війни. Та й організаторські здібності я мав непогані: з дитинства збирав хлопців, ми робили якісь табори і бази у хащах, ходили в походи, гори. 

“Тепер ти будеш Да Вінчі”

Після школи я вступив у художній ліцей і планував стати художником. Якось мій друг сказав мені: “Тепер ти будеш Да Вінчі”. Згодом мене почали називати так й інші. Це прізвисько я використав і тоді, коли доєднався до “Правого сектору”. Воно закріпилося за мною і на фронті. 

За вісім років війни я не був на фронті лише два місяці 

У перші місяці війни, у жовтні 2014 року, я отримав важке осколкове поранення танковим снарядом у селищі Піски. Спершу мене забрали в лікарню (здається, Покровська), а потім транспортували в Дніпро. Там мені зробили декілька операцій, поставили титанову пластину, яка скріпляла кістку і поламану ключицю. 

Уже за півтора місяці я знову повернувся на фронт. На той момент я мав відкриту рану від уламків снаряду, яку сам заліковував, — засипав її антисептиком, носив пов’язку. Травмована рука не функціонувала, та я морально не міг витримати перебування в лікарні, розуміючи, наскільки зараз активна фаза війни і як моїм побратимам потрібна допомога. Я не міг стояти осторонь.

У перший же день мого повернення на війну наша рота потрапила під обстріл. Чесно кажучи, напередодні я не до кінця розумів, як буду поводитися в окопах під обстрілами, адже раніше бачив, що чимало людей, які приїжджали з лікарні на фронт, зі страхом сприймали артилерійські залпи. Та той обстріл я сприйняв як буденність. 

Росіяни гатили з важкої артилерії по всьому периметру, перетворюючи Піски в руїни. Пригадую, тоді під моїм підпорядкуванням були позиції “триповерхівка” (гуртожиток) і церква. У нас була задача — утримувати оборону певної ділянки селища. Ми робили бліндажі, окопи, укріплення — були готовими до всього. Перед нами були позиції ворога — так звані “жабуньки”. Ми не давали їм спокійно дихати…

Я відчув, що можу нести відповідальність за життя побратимів

Восени 2014 року був бій в районі Донецького аеропорту — ми тоді штурмували висоту “Мурашник”. Зі мною в бій йшли дуже близькі побратими, з якими я познайомився ще на Майдані. Коли почався обстріл з кулеметів, ми перечікували у воронках від снарядів. Під час бою ми трималися одне одного, я часто підказував хлопцям, що робити. Тоді я й відчув, що готовий нести відповідальність за їхні життя. 

Незабаром мене призначили командиром взводу, а вже у лютому 2015 року — командиром роти. Так я став наймолодшим серед добровольців, хто отримав таке звання. 

На війні я зустрів свою кохану

У 2017 році ми вели активні бої з російськими найманцями в промзоні Авдіївки. Якось, о 23:00, мені подзвонила волонтерка. Сказала, що привезла нам молоко та якийсь одяг. Щоб не знімати хлопців з їхніх позицій, вирішив поїхати сам. Так і познайомився з Аліною. Вона волонтерила від самого початку війни, а 2016-го стала парамедиком. Після нашого знайомства Аліна час від часу супроводжувала мене, як парамедик, коли я виводив танки на позиції. Спершу ми просто спілкувалися, а згодом почали зустрічатися. 

У 2017 році Аліна очолила медчастину в нашому підрозділі. Тому впродовж трьох років, до 2019-го, ми воювали з нею пліч-о-пліч. Зараз час від часу вона приїжджає до мене на Схід. Буває, що я “вискакую” у справах до Києва. Звісно, хотілося б бачитися частіше, але Аліна розуміє, чому я не можу полишити фронт.

Ми маємо право воювати за Україну

Колись нас, добровольців, виганяли з фронту, погрожували “позакривати” усіх, не хотіли з нами мати справу. Було дуже важко. Ми постійно просувалися вперед, у нас було багато успіхів, хоча і багато втрат. Ми допомагали багатьом бойовим підрозділам ЗСУ і, головне, робили те, що ЗСУ не може. Наприклад, швидко реагувати під час бойових дій, самостійно приймати рішення. 

Ми доводили, що не якісь там банди, як дехто намагався нас представити. Ми доводили, що корисні і маємо право воювати за Україну. І зрештою ми довели. Держава таки визнала нас і надала статус учасників бойових дій. 

Я до останнього не вірив, що отримаю звання Героя України

Водночас добровольчі батальйони не є офіційними збройними формуваннями, тож не претендують на жодні державні відзнаки. Тому звання Героя України стало для мене неабияким сюрпризом. Ця золота зірка не моя, а наша з побратимами — одна на всіх.

Коли після нагородження я повернувся на фронт, хлопці мене радо зустріли, привітали. А ось додому, в прикарпатське село Задністрянськ, планую поїхати вже ближче до Різдва. Тоді й відсвяткую відзнаку з родиною.

Я не будую далекосяжних планів на майбутнє. Знаю лише одне — війна має закінчитися нашою перемогою, звільненням всіх окупованих територій, включно з Кримом. Ми будемо йти до кінця! 

Моя найбільша мріябільше ніколи не втрачати бійців. 

Мої улюблені:
фільм: “Врятувати рядового Раяна” Стівена Спілберга;
пісня: гімн ОУН-УПА “Зродились ми великої години”.


Підписуйся на Urban
в Instagram: https://www.instagram.com/urban.for.millenials/
в Facebook: https://www.facebook.com/urban.for.millenials
в Telegram: https://t.me/urbanua