Хочеш поділитись цим текстом у соцмережах?

“Надмірна жалість до інших руйнувала моє життя”

“Надмірна жалість до інших руйнувала моє життя”

8 хв на читання
Про що цей текст: Міленіали діляться особистими історіями про емоцію жалості, а спеціалісти пояснюють як вона виникає і що робити, аби приборкати її.
Читати повну версію

Оксана Шахтаріна, 37 років, HR-спеціалістка

Робота спеціалісткою з управління персоналом передбачає щоденні співбесіди, за результатами яких потрібно подавати керівництву рекомендації кандидатів на різні посади. І ось на початку моєї роботи я інтерв’ювала розумного і тактовного чоловіка з великим досвідом роботи в економічній сфері. Він підходив компанії ідеально. Тож я запропонувала працевлаштувати його.

Через місяць мені зателефонував директор і повідомив, що хоче звільнити цього чоловіка — він не пройшов випробувального терміну. На мої плечі лягло розірвання трудового договору. Тим часом я дізналася, що у цього працівника є новонароджена дитина, іпотека на житло і хворі на онкологію батьки. Йому просто не можна було залишитися без роботи, тож він ледь не зі сльозами на очах випрошував у мене ще один шанс. 

Я відкладала його звільнення декілька днів. Придумувала для директора найбезглуздіші відмазки, переконувала, що маю дуже багато робочих зустрічей. І… плакала, настільки шкода було цього чоловіка! Та не виконати наказ директора я не могла, тому зібралася з думками і все ж розірвала договір. Але ще впродовж двох місяців я щодня думала про цього чоловіка і не могла опанувати свої емоції. 

Відчуття жалості поступово почало викликати у мене панічні атаки. Що довше я працювала, то більше відмов мені доводилося робити. Я поверталася з офісу додому і плакала через те, що немає кому допомогти цим нещасним людям.

Впродовж двох років я неодноразово зверталася з цією проблемою до психологів, проходила терапію, але відчутного результату досягти не могла: після кожної відмови панічні атаки поверталися і я не могла контролювати свої емоції. Але і змінювати роботу не хотіла: мені подобалося спілкуватися з цікавими людьми, дізнаватися про їхній досвід, черпати від них мотивацію…

Позбавитися тягара жалю мені вдалося, коли я випадково зустріла того чоловіка, якого була змушена звільнити. Він був напрочуд веселим. Складалося враження, наче переді мною стоїть зовсім інша людина. Чоловік розповів, що та відмова стала для нього поштовхом змінити професію: він пройшов курси і працевлаштувався у престижну ІТ-компанію. 

Лише тоді я зрозуміла, що моя жалість не допомагала іншим, а лише руйнувала мене зсередини. Вони рухалися вперед, а я грузла в своїх емоціях і страждала. За кілька тижнів після цієї зустрічі мені стало легше відмовляти людям. І панічні атаки припинилися. 


Ольга Чаус, 26 років, бізнес-тренерка

Сентиментальною я була з дитинства. Після 20 років це особливо загострилося. Наприклад, коли я бачила безпритульних, старих чи хворих людей, голодних тварин, то мене відразу охоплювала жалість і паніка. Я не знала як опанувати свої емоції. З часом ця проблема настільки загострилася, що мені було важко виходити на вулицю, бо повсюди я бачила людей, яких треба шкодувати. Це ж повторювалося, коли у моїх друзів і близьких щось не вдавалося.

Критичною для мене стала випадкова зустріч із хлопчиком на інвалідному візку – мене огорнуло таке відчуття жалості, що я стала задихатися просто на очах перехожих.  Саме тоді я зрозуміла, що час звертатися по допомогу до психотерапевта, бо більше не можу з цим жити. 

І ось під час сеансу мене осяяло: хто я така, щоб знецінювати людей навколо? Всі ми рівні, незважаючи на соціальний статус, фізичні та психологічні особливості. Ця думка ніби стала для мене крижаною водою, я отямилася від своєї всеохопної жалості. 

Й досі я задумуюся про проблеми людей, яких бачу на вулиці, але щоразу згадую: кожен з нас має свої уроки життя, які повинен засвоїти. І хто я така, щоб навішувати на когось ярлик: “Як же йому/їй не поталанило!”

Що це за емоція – жалість?

Олександр Добровський, нейробіолог:

Емоція жалості ймовірно виникла ще в первісному суспільстві й сприяла злагодженій комунікації між людьми. Вона притуплювала агресивне прагнення самоствердитися, продемонструвати владу над іншими. Жалість дозволяла людям краще відчувати один одного.  

Як виникає жалість? Звістка про неприємну ситуацію, яка з кимось трапилася, подразнює енторинальну кору мозку людини. Ця область відповідає за асоціації та чуттєве сприйняття дійсності. Згодом енторинальна кора передає імпульси до гіпокампу — частини лімбічної системи, яка бере участь у формуванні емоцій і переході короткочасної пам’яті у довготривалу.

Олександр Аврамчук, кандидат психологічних наук:

У психології жаль та співчуття є одними з так званих альтруїстичних почуттів. Часто ця емоція сколихує внутрішній особистий психологічний біль. 

Справжнє співчуття свідомо не переслідує вторинних вигод, саме тому часто той, хто співчуває, забуває про власну безпеку. Звідси й приказка: “Світячи іншим — згораю сам”.

Євгенія Олофінська, психологиня:

Жалість часто є згубною емоцією, оскільки негативно впливає на людину, яка її відчуває, і зовсім не допомагає тим, хто страждає. 

Мої пацієнти причиною жалю до інших часом називають бажання відчути, що вони кращі за них і досягли більшого. У таких випадках вони витісняють жалістю свою гординю.

Іншою причиною виникнення жалості може бути страх опинитись на місці людини, яку жалієте. За такими діями мої пацієнти часто намагаються приховати свої страхи і начебто заробити додатковий плюсик у карму, щоб тільки з ними чи їхніми рідними такого не трапилося. Проте у цьому немає сенсу, це лише самонавіювання. 

Як почуваються ті, кого жаліють?

Олександр Аврамчук:

Найчастіше тому, кого жаліють, неприємне це відчуття, бо він вважає його нещирим. І справді, коли людина жаліє іншу, то найчастіше наче залишається осторонь на безпечній дистанції. Але в цьому й полягає еволюційна значимість почуття жалю — це можливість не зранитись самим від переживань іншої людини.

Чи всі відчувають жалість?

Олександр Аврамчук:

Є люди, які, здавалося б, не здатні співчувати. Про таких кажуть, що їм бракує емпатії, що вони зверхні, цинічні, егоїстичні, жорстокі. Клінічна психологія у певних випадках це пояснює особливостями функціонування мозку людини. Зокрема, зниженням активності скупчень дзеркальних нейронів у ситуаціях соціальної взаємодії.

Здатність до співчуття також знижується, коли ми виснажені, перебуваємо у власних клопотах і тривожних очікуваннях. Це своєрідний захисний механізм психіки. Таке дистанціювання від проблем інших необхідне, щоб притримати ресурс для себе.

Як впоратися з емоцією жалості?

Олександр Аврамчук:

Почуття жалю як до себе, так і до інших, не є чимось хорошим чи поганим. Та в довгостроковій перспективі воно не може бути єдиним варіантом стосунку зі світом. Співчуття робить людину вразливою. Пам’ятайте: той, хто не піклується про себе, не може ефективно піклуватися про інших.

Євгенія Олофінська:

Щоб приборкати жалість, потрібно поглянути на ситуацію збоку й поставити собі запитання: “Чи хотів/ла би я, щоб до мене говорили/ставилися так само, якби трапилася схожа ситуація?” Майже всі мої клієнти відповідають заперечливо. Так, підтримувати інших потрібно, але при цьому не слід втручатися в особистий простір людей.


Підписуйся на Urban
в Instagram: https://www.instagram.com/urban.for.millenials/
в Facebook: https://www.facebook.com/urban.for.millenials
в Telegram: https://t.me/urbanua