Хочеш поділитись цим текстом у соцмережах?

“Не будь ябедою”, — казали вони. Але скаржитися і захищати себе — це нормально

“Не будь ябедою”, — казали вони. Але скаржитися і захищати себе — це нормально

6 хв на читання
Читати повну версію

“Не будь ябедою” — змалку вчили багатьох з нас, пояснюючи, що скаржитися на когось — це підло. Навіть якщо ви просто захищаєте себе і своє права, вас можуть легко засудити — “бо ябеда”. 

У слово “скаржитись” багато українців вкладають негативну конотацію, зокрема і через історичний контекст — традицію доносів, яка побутувала на наших землях в часи СРСР. Тоді чимало людей “закладали” своїх сусідів, друзів, знайомих. Хтось це робив під тиском і загрозою для життя, ще хтось — із відчуття громадянського обов’язку перед партією, але найчастіше — за матеріальні блага. Не дивно, що в українців, чиї рідні страждали або й вмирали через доноси, сформувалося таке ставлення до цього явища.

Але є одне “але”. У бажанні відійти від жахливої практики минулого не можна забувати, де межа між “стукацтвом” і справедливістю. Змішувати чорне з білим. І виховувати так дітей.

Коли малеча приходить додому зі синцями, то не розповідає про те, хто саме вдарив її на дитячому майданчику, аби тільки не бути ябедою. В школі поскаржитися на когось вчителеві означає стати вигнанцем у класі. Цькувати починають не того, хто робить щось погане, а дитину, яка це викриває. Насмілюсь припустити, саме тому в наших навчальних закладах процвітає булінг.  

Дорослі люди терплять і замовчують насилля в сім’ях, бо скаржитися на свого чоловіка/дружину — це, як то кажуть, виносити сміття з хати. 

Людям легше нарікати на погані дороги, аварійні лікарні й дитсадки. А про те, що сусід вже п’ять років заробляє шалені гроші і не платить податків, — заявити важко. 

Хамовиті водії громадського транспорту і продавці, некомпетентні працівники банків і лікарень — всіх їх ми теж часто старанно терпимо, замість того, щоби поскаржитися на їхню невідповідність посадовій інструкції. 

Я теж довгий час думала, що скаржитися — неправильно, тому мовчки терпіла хамовиту поведінку продавчині у супермаркеті біля мого дому: то вона не хотіла зважити мені кілька мандаринок, бо, мовляв, магазин не продає менше кілограма, то обурювалася, що я не хочу брати пластиковий пакет… Одного дня мені довелося простояти біля порожніх ваг у цьому магазині близько п’яти хвилин. Працівниці не було на робочому місці, а самостійно виконати таку операцію не можна було. Чекати набридло. Я пішла до сусіднього відділу з проханням покликати когось до ваг. За дві хвилини прийшла та сама люта Тетяна. Обурена! Як я могла порушити її спокій в робочий час?! Жінка взяла мої огірки, зважила і жбурнула їх так, що кілька просто вилетіло з пакета. 

Я стала першою, хто вніс запис у книгу скарг і пропозицій того магазину. Описавши ситуацію, попросила вжити заходів щодо працівниці. Згодом отримала відповідь: “Провели профілактичну роботу і застосували дисциплінарне стягнення”. Надалі Тетяна поводилася стриманіше: гарного дня вона нікому так і не бажала, але і відвертого хамства вже не було.

Моя знайома Юля, яка мешкає в Канаді, розповідає, що скарги в міськуправління там — звична справа. “Мій сусід довгий час не стриг газон і не вивозив сміття. Мене це обурювало, адже псувало панораму вулиці. Та я не скаржилась на нього, бо якось це негарно — так мене вчили в Україні. Інші сусіди здивувалися моїй позиції. “Ти не маєш з’ясовувати стосунки з сусідом. Це проблема міста, яке має всі підстави для цього, бо стригти газон — обов’язок мешканця. Ти ж повинна просто просигналізувати про проблему. Це — твій обов’язок. А замовчувати — порушення”, — казали вони мені. Згодом я почала скаржитись і це дало результат. Гадаю, саме через відповідальність кожного в цій країні такий порядок”, — пояснює Юля.

У США, якщо сусід чи перехожий побачив, що дитина відчиняє двері будинку власним ключем, то нерідко скаржаться в службу зі справ сім’ї: такі дії в Америці розцінюють як залишення дитини в небезпечних умовах. 

Неадекватну поведінку сусідів щодо своїх дітей зараз спостерігає і моя подруга Інна. Вони з хлопцем не раз розповідали мені про те, що батьки відпускають своїх 10-ти і 3-ти річних чад гуляти біля будинка близько півночі. За стіною часто чути батьківські крики і дитячий плач. Помітно, що в дітей немає режиму дня і нерідко їх надовго залишають самих удома. “Серце кров’ю обливається, коли бачу таке ставлення до дітей. Але що я можу зробити? Скаржитися? Та ні, це якось неправильно”, — каже Інна.

А пригадуєте історію про те, як киянка зачинила двох дітей у квартирі і пішла до коханця? Аби не померти з голоду, малята їли шпалери. Одному з них вижити так і не вдалося. Але звернімо увагу на інше: ці діти били руками об стіни, плакали, кричали і кликали на допомогу 11 днів. ОДИНАДЦЯТЬ ДНІВ! У багатоквартирному будинку столиці! Невже ніхто не чув? Невже нікого не насторожив плач? Можливо, трагедії можна було б уникнути, поскаржившись поліції на звуки за стіною. 

Національна травма, пов’язана зі “стукацтвом”, наклала на українців такий сильний відбиток, що з її наслідками доведеться боротися ще не одному поколінню. Та я певна: колись українці таки перестануть жити за принципом “Моя хата скраю”. Можливо, варто почати вже сьогодні?


Підписуйся на Urban
в Instagram: https://www.instagram.com/urban.for.millenials/
в Facebook: https://www.facebook.com/urban.for.millenials
в Telegram: https://t.me/urbanua