Хочеш поділитись цим текстом у соцмережах?

Що ж подумають сусіди? Про параною, яка знайома багатьом українцям

Що ж подумають сусіди? Про параною, яка знайома багатьом українцям

4 хв на читання
Читати повну версію

Усе життя я ділила побут з кимось. Спочатку це були батьки, потім — сусіди в гуртожитку. Ще згодом почався марафон орендованих квартир, у які я поселялась з друзями. 

Я завжди старалася не створювати дискомфорту людям, з якими жила. Переживала, чи не заважають моїм сусідам по квартирі гості, які приїхали до мене з ночівлею. Чи хлопець, якого я запросила зайти. А що подумають сусіди по сходовому майданчику? Вони ж можуть у разі чого поскаржитися власникові нашої квартири! 

Візитами гостей моя параноя не обмежилася. Щоразу, коли я вмикала воду у ванній, мені здавалося, що сусіди запускають секундомір, тому старалася митися дуже швидко, аби не витрачати намарне воду. Мені хотілося провалитися крізь землю, коли через поспіх залишала на кухні брудний посуд. А якщо сусід пригощав мене шоколадкою, я не випускала з голови думку про те, що завтра теж маю чимось його пригостити. А що подумає сусідка, якщо я куплю банан і з нею не поділюся?

Я мріяла орендувати окрему квартиру і уявляла, як з моїх плечей падає тягар думки інших. Зрештою, знайшла житло в старому польському будинку із класичним внутрішнім двориком. Я видихнула з полегшенням: ось тепер роби, що хочеш, — і жодного сорому за це! 

Зовсім скоро я потоваришувала з сусідами — здебільшого це були пенсіонери. Вони любили здибатися на спільному балконі, курити і обговорювати вічне “влада-комуналка-погода”. 

Мій сусід пан Богдан майже весь день ходив туди-сюди повз моє вікно. Тож вікно я помила, на підвіконня демонстративно поставила вазони (попри те, що вони у мене завжди засихають!) Щоб сусіди часом не побачили періодичного срачу на моїй кухні, на вікна я повісила фіранки. Одразу дві. І байдуже, що на кухні темінь.

Я завжди охайно вивішувала попрані речі на загальному балконі: спочатку постіль, тоді рушники, потім футболки. Бувало, я їхала кудись з міста і забувала зняти одяг з мотузки. Після повернення першим ділом бігла його знімати, бо інакше сусіди подумають, що я лінива і неохайна. 

Щоб сусіди часом не побачили періодичного срачу на моїй кухні, на вікна я повісила фіранки.

Тим часом вазони на підвіконні таки засихали, хоч як би я не намагалася за ними доглядати. Я дуже переживала. Не через вазони, а через те, що ж подумають сусіди про людину, в якої не приживаються рослини? 

Переживала я вкрай часто. Коли пізно ввечері виходила з дому з червоною помадою на губах. Коли поверталася ще пізніше. Коли до мене приходили друзі і курили на загальному балконі. Коли в мене гостювали батьки і надто голосно (на мою думку) спілкувалися на кухні. Коли сусідка мила вікна, а я свої ще не встигла! А коли приїжджав мій брат, я наголошувала пану Богдану, що ЦЕ МІЙ БРАТ. 

Треба сказати, що моїм комфортом сусіди не так переймались: курили під моїм вікном, грали на гітарі о 3-ій ночі, слухали музику з дуже виразними басами, приводили гучних гостей. 

Для мене ж думка пана Богдана і інших сусідів стала важливішою, ніж власна.

Одного дня я зрозуміла, що втомилася так жити. Я запитала себе: для чого я стараюся? Хіба я не маю права приймати гостей? Хіба я зобов’язана контролювати себе задля сусідів? Де межа між етикою і параноєю?..

Того ж дня я видихнула і просто почала жити для свого комфорту. І виявилося, що можна слухати музику, приймати гостей і хоч на тиждень залишати речі на мотузках, але все одно бути хорошою сусідкою! Виявилося, що ні мої засохлі вазони, ні брудне вікно, ні пил на вхідних дверях не роблять мене поганою людиною. І коли я зібралася переїжджати, пан Богдан сумно сказав: “Всякі сусіди в мене були, а до тебе я звик і буду сумувати”.


Підписуйся на Urban
в Instagram: https://www.instagram.com/urban.for.millenials/
в Facebook: https://www.facebook.com/urban.for.millenials
в Telegram: https://t.me/urbanua