Хочеш поділитись цим текстом у соцмережах?

“Віталік, а тобі слабо зробити ляльку?” Історія театру, який виник завдяки коханню

“Віталік, а тобі слабо зробити ляльку?” Історія театру, який виник завдяки коханню

10 хв на читання
Про що цей текст: 33-річна Каріна Алієва розповідає історію кохання, яка кардинально змінила професію її чоловіка Віталія Голуба. Разом вони створили ляльковий театр.
Читати повну версію

Якось мій чоловік, який грав роль вовка у дитячій виставі “Зайчик бука”, добряче отримав від маленького глядача. Віталік, за сценарієм, має налякати “буку”. Оскільки зайчик зроблений з ниток, він каже, що хоче його розпустити та зв’язати з нього шкарпетки. І ось із зали підхоплюється хлопчик років чотирьох, підбігає до “вовка” та з усієї сили дає йому між ніг! Рятував зайчика…

Наш із Віталіком театр — це ми двоє і безліч наших ляльок. Хто б міг подумати 15 років тому, що все складеться саме так, як зараз?

Це була наркотична залежність від людини, або Як я зустріла Віталіка

У 18 я закінчила художній коледж у рідному Дніпрі і за розподілом потрапила у Полтаву. Почала служити Полтавському академічному театру ляльок (у театрі не можна працювати, йому треба служити). Разом з тим вступила на заочне відділення до Київського університету театру, кіно і телебачання імені Карпенка-Кароого, спеціальність — акторка театру ляльок. 

Десь через півтора року після цього мій колега по театру познайомив нас із Віталіком. За освітою він економіст, працював на “нормальній” роботі в головному офісі поштової служби. У нас зав’язалася дружба. Утім я відчувала, що подумки постійно повертаюсь до нього. Це була наркотична залежність від людини.  

Дружба з Віталіком тривала пів року. Переломний момент у стосунках настав, коли один із режисерів запропонував мені переїздити до столиці та грати у Київському академічному театрі ляльок. Я прийняла пропозицію та розповіла про це Віталіку. Він не захотів, щоб я їхала. Почалося з’ясування стосунків… Тоді й стало зрозуміло: у нас — взаємна симпатія. Згодом ми пішли на перше побачення. До Києва я не переїхала. 

А тобі слабо зробити ляльку?

Віталік швидко став своїм у театральній тусовці. Ходив на усі вистави, часто допомагав придумувати декорації. Він виявився такою ж творчою людиною, як і я.

Ми вже були подружжям, коли в університеті я отримала завдання створити авторську моновиставу — я мала сама повністю придумати постановку. І, звісно, обрати ляльок. 

Тоді я згадала, наскільки мені сподобалася зап’ястна лялька художника Володимира Захарова, яку я бачила на міжнародному фестивалі у Литві. У неї була пластика живої людини: очі кліпають та повертаються у різні сторони, вушка ворушаться, згинається кожна фаланга пальчика. Я буквально закохалася у цю ляльку! І не уявляла своєї моновистави без неї.

Я знайшла у соцмережах майстра Володимира Захарова та попросила продати ляльку. Але її вартість була в межах тисячі доларів! З невисокою театральною зарплатою, ще й на фоні кризи 2010-го, я не могла собі це дозволити. 

Тоді Захаров запропонував безплатно повчитись робити у нього ляльки. Я була просто в шоці від такої пропозиції! Але розуміла, що руки у мене не до цієї справи і що я не можу покинути роботу в театрі. Тоді спитала у Віталіка: “А тобі слабо зробити ляльку?” Він відповів: “Не слабо”. 

Тож Віталік звільнився з роботи та поїхав до Захарова. Через два місяці повернувся з двома ляльками, зробленими з дерева. Я і досі вважаю їх найбільш цінними серед усіх ляльок, які в нас є. До слова, моя моновистава отримала оцінку “відмінно”. Після цього й прийшло розуміння, що ми з Віталіком можемо створити власний театр.

Перша власна вистава 

Згодом Віталік влаштувався працювати у театрі, у бутафорському цеху. Ми стали батьками, переїхали до Дніпра і таки почали робити власні вистави (на той момент доньці було 4 місяці).

Першою нашою постановкою став згаданий уже “Зайчик бука” — вистава про вередливого зайця, який не хоче ні з ким дружити, а ми разом з дітьми його “перевиховуємо”. 

Далі я почала шукати майданчики для наших виступів — обдзвонювала дитсадки. Коли сідала за телефон, то пила валеріанку. Хвилювалась страшенно! Але десь за тиждень таких дзвінків я назбирала для нас роботи на пів місяця. А потім, коли ми почали виступати, спрацювали соцмережі та “сарафанне радіо”, і нас уже стали запрошувати.

Спочатку я тягнула ковдру на себе

Ми з Віталіком розподілили обов’язки так: я мала відповідати за творчу частину, а він — за технічну. Тобто я шукала матеріал для п’єси, переробляла його, осучаснювала, добирала музику, а чоловік брався за художнє оформлення: створював бутафорію, працював як освітлювальник та звукорежисер. Утім на початках я постійно пхалась у його сферу, тягнула ковдру на себе. Через це ми іноді сварилися. Але потім зрозуміли: у театрі, як і в житті, треба будувати партнерські відносини.

42 ляльки в одній виставі

Для кожної вистави ми створюємо індивідуальних ляльок, бо кожен персонаж має свій неповторний характер. Для прикладу, у двох наших постановках зустрічається зайчик, але в одній він “бука”, а в іншій має більш добру мордочку та загалом іншу систему ляльководіння. В одній виставі важливо, щоб у персонажа відкривались та закривались очі, а для іншої треба, щоб герой відкривав рот та рухав вушками. Ну, ви зрозуміли:)

Складно й порахувати, скільки ляльок ми вже маємо! Ось, скажімо, для однієї вистави нам знадобилося 42 ляльки, а для іншої достатньо три-чотири. 

Усіх наших персонажів створює лише Віталік. На виготовлення одного витрачає приблизно місяць. У нас є ляльки зовсім крихітні, які вміщаються на долоні, а є великі  —  в людський зріст. 

Майже у кожній виставі є персонажі й живого плану — ми самі. Так, за 45 хвилин виступу я можу перевтілитись у 5-6 різних героїв.

У нашому репертуарі 11 вистав для дітей та 2 вистави для дорослих. Для дітей грати складніше: якщо їм щось не подобається, вони не будуть мовчати, і це призведе до повного руйнування атмосфери вистави. 

До слова, хоч удома ми спілкуємось російською, та наші вистави україномовні. Українською ми виступаємо й за кордоном — і діти там розуміють наші постановки, мовного бар’єру не виникає.

Один щасливий випадок

Одного разу ми разом з дрзями поїхали на театральний аматорський фестиваль у Прилуки. Хоч це був не наш формат, але вирішили виступити. Режисерові Костянтинові Міхно, який був на цьому фестивалі, настільки сподобалась одна з наших робіт, що він зателефонував нам у той самий день та запропонував зробити фільм. 

Короткометражку “Лялька Мама” ми зняли у 2014 році. Це соціальна стрічка про взаєморозуміння батьків та дітей. Вона про те, як важливо навчитися говорити мовою підлітка, розуміти його інтереси, цінності, приймати їх. Фільм було створено без жодної копійки, на самому ентузіазмі команди телеканалу, де працював Костянтин. Зйомки тривали тиждень, ще тиждень ми витратили на озвучку. 

Врешті цей фільм потрапив до вісімки найкращих на Всесвітньому кінофестивалі у Нью-Йорку.  Зараз “Лялька Мама” доступна для перегляду на YouTube. 

І скільки клоуни зараз заробляють?

Таке запитання нам поставив один хлопець, коли ми відіграли виставу у його школі. А як почув, що на зароблені гроші ми можемо поїхати відпочити, купити нове авто та навіть зробити ремонт у трикімнатній квартирі, сказав: “Непогано так: стрибати й заробляти гроші!” Довелося йому пояснювати, що це така сама робота, як інші, та потребує не менших зусиль. 

Взагалі, і в Україні, і в Європі лялькарів називають “веселими жебраками”. Бо й справді, як і в багатьох інших творчих сферах, у ляльковому театрі мільйонів не заробиш. Зрештою, багато грошей треба вкладати і в розвиток театру, в закупи тканин для костюмів або апаратуру. Театр —  це справа, якою треба займатися тільки тоді, коли бачиш себе лише тут. 

Пандемія, до слова, сильно похитнула наш фінансовий стан: за півтора року ми “проїли” все, що заробили в період новорічних свят. Зараз же робота театру відновлюється.

Звісно, у нас буває емоційне вигорання

Тоді все хочеться скласти в купку та підпалити. Особливо таке відчуття буває у мене, бо я більш імпульсивна, можу так би мовити тупнути ніжкою. Віталік ж стриманіший. 

Аби подолати емоційне вигорання, ми разом все переосмислюємо, проговорюємо і щоразу приходимо до висновку: нічим іншим, крім роботи в театрі, займатися не хочемо. Народження кожної вистави — це як народження дитини. Нашій доньці 9 років, і нашому театру також. Ляльки — це не просто наш бізнес, це наше життя.


Підписуйся на Urban
в Instagram: https://www.instagram.com/urban.for.millenials/
в Facebook: https://www.facebook.com/urban.for.millenials
в Telegram: https://t.me/urbanua