Хочеш поділитись цим текстом у соцмережах?

Я соромилася своїх хобі через власний перфекціонізм

Я соромилася своїх хобі через власний перфекціонізм

6 хв на читання
Читати повну версію

Мені здавалося, що робити щось неідеально — погано, і це отруювало моє життя.

Пригадую заняття з малювання у дитячому садку. Тоді всі старанно вимальовували лапаті зелені ялинки. Мені ж завдання видалося надто легким. У голові вирували яскраві сюжети: справа має бути зайчик, зліва – сім’я їжачків, а в кутку нехай буде чиясь нора. 

“Ваша дитина не здатна виконувати творчі завдання, —  запевнила мою маму вихователька. — Ми малювали ялинки. Ви бачите тут бодай одне дерево?”. Після цього я потрапила на гурток малювання, який відвідувала до третього класу.

Після дворічної паузи знову попросила маму записати мене до місцевої школи естетичного виховання. Я була в захваті від малювання! Навіть думала в майбутньому стати дизайнеркою чи архітекторкою. Але що ближчим був момент вступу, то більше я сумнівалася у власних силах. Здавалося, я не дотягую до потрібного рівня. Водночас сама не знала, яким той рівень має бути. Зрештою, я пішла з художньої школи в 10 класі, не довчившись півроку до диплому. 

Схожа доля спіткала ще не одне моє хобі. Наприклад, раніше я обожнювала в’язати. Ця любов почалася у 9 класі, коли я приїхала до бабусі на канікули і знайшла в неї стару пожовклу книгу про в’язання, декілька пар спиць у скрипучій шухляді та моток ниток. За декілька тижнів я вже могла плести навіть складні візерунки. Робила шарфи, шапки, шкарпетки. Я щиро насолоджувалася процесом. Моє захоплення тривало близько року. Однак я не могла присвячувати цьому весь вільний час і зрештою вирішила: “Якщо не роблю ідеально — краще залишити затію”.

Пригадую, як у 16 років захотіла навчитися вишивати на одязі малюнки за власним ескізом. Як я горіла цією ідеєю! Відібрала кілька старих футболок, спідницю, домашні шорти й почала творити. Дивилася багато відеоуроків, читала навчальні матеріали. Втім мене постійно переслідувала думка: “Ти ніколи не навчишся робити це майстерно”. І за місяць я здалася…

Схожа ситуація трапилася з шиттям. Позаминулого літа, знову ж таки у бабусі, натрапила на стару швейну машинку. Тато відремонтував заржавілі механізми, я знайшла шматок бавовняної тканини та вирішила пошити шопер. Сумка вийшла на диво гарною, хоч і не з першої спроби. Згодом я придбала фарби для тканини та розмалювала її. Пізніше виготовила схожий шопер для молодшої сестри й мами. Щоразу виходило краще. Та мене знову наздогнала думка: “Навіщо це все? Я не можу присвятити шиттю весь час, а отже ніколи не стану майстерною в цьому”.

Шопер, який я пошила і розмалювала

Всі свої хобі я якщо й не полишала, то неймовірно їх соромилася. Видавалося, що я не можу називати це “своєю улюбленою справою”, допоки не досягну в ньому професійної вершини. Тому свої вірші я турботливо берегла від чужих очей у нотатнику, на гітарі грала лише тоді, коли ніхто не чув, а фотографії з плівки ховала в пам’яті ноутбука.

Одне з моїх улюблених фото, які я зробила на плівку.

Робити щось неідеально — абсолютно нормально

Ледь не щодня я бачила в інстаграмі, як хтось із моїх друзів чи знайомих малює/грає/співає. Я захоплювалася людьми, які відкрито ділилися своїми навичками зі світом. Я бачила їхнє творче зростання і спостерігала за промахами, які вони не боялися виставити на загал. Певно, саме вони допомогли мені усвідомити, що робити щось неідеально — абсолютно нормально. Зрештою, я зрозуміла: “Якщо творчість приносить задоволення — неважливо, якого рівня ти в ній досягнув”.

Ще одне улюблене фото.

Саме тоді я почала відкриватися світові. Спершу наважилася опублікувати свої вірші у телеграм-каналі, куди долучила лише подругу. Та згодом туди почали доєднуватися інші люди. Кожен підписник викликав у мене вир емоцій — я до останнього не вірила, що людям може подобатися моя творчість. І хоч підписників у мене всього близько 20, проте на кожному вірші —  150-200 переглядів.

Історія з поезією додала мені сміливості. Час від часу я почала виставляти в інстаграм історії зі своєю грою на гітарі. Та досі щоразу, як натискаю кнопку “додати”, руки тремтять. 

Також я повернулася до малювання. Цього разу вже не зациклювалася на конкретних цілях чи напрямках. Навпаки, випробовувала всі можливі інструменти (акварель, гуаш, акрил, крейду, чорнила, маркери) та техніки. Я поринула в процес, точнісінько як у дитинстві. Страх бути “недостатньо вправною” зник, а малювання почало приносити неймовірне задоволення. Зрештою, навіть придбала графічний планшет, щоб поринути ще й у діджитал-сферу.

Окрім цього, час від часу в’яжу і шию. Я не виготовляю суперскладні вироби, але навіть базові речі роблять мене щасливою. Наприклад, після робочого дня можу набрати 20 петель і зв’язати стандартну “резинку”. Зазвичай опісля розпускаю нитки. Для мене це своєрідна медитація. 

Головне, що я зрозуміла, — улюблена справа повинна палахкотіти всередині, і це нормально, якщо час від часу вогонь згасає. За це не треба відчувати провину. Тепер мене не цікавить результат, я захоплююся процесом.


Підписуйся на Urban
в Instagram: https://www.instagram.com/urban.for.millenials/
в Facebook: https://www.facebook.com/urban.for.millenials
в Telegram: https://t.me/urbanua