Хочеш поділитись цим текстом у соцмережах?

Як дружба привела мене в кабінет психотерапевтки, або Чому мені не потрібні друзі

Як дружба привела мене в кабінет психотерапевтки, або Чому мені не потрібні друзі

7 хв на читання
Читати повну версію

Якось, переглядаючи відеокасету зі свого першого дня народження, я помітила, як сердито відпихаю рукою бабусю, що норовить мене обійняти. “Ти завжди була відлюдькувата: ні на руках не посидиш, ні не обіймеш перша”, — прокоментувала моя мама.

А навіщо зайвий раз контактувати з людьми, коли можна спокійно займатись улюбленими справами на самоті?

Не подумайте, я не соціофобка, як часто мене жартома називала мама. Але із дружбою в традиційному розумінні в мене не склалося. Звичайно, на дитячому майданчику я гралася з дітьми. Також мала “канікулярних” подружок, з якими бачилася, коли приїжджала до бабусі на літо. У молодшій школі на перервах часто бавилася з однолітками. Однак я ніколи не могла вибрати, кого з однокласників запросити на день народження, адже не вважала їх настільки близькими. 

Дружба. Спроба номер 1

Перші мої доволі міцні приятельські стосунки зав’язалися в 6 класі. Ми разом сиділи на уроках, відвідували однакові гуртки, ходили одна до одної на ночівлі. Здавалося б, все круто. Але що більше часу минало, то більш дискомфортно мені ставало в її компанії. Подруга потребувала багато моєї уваги, щоденної залученості в її життя. Вона могла надіслати мені 20 повідомлень, поки я обідала. Могла також дзвонити по 15 разів, аби тільки дізнатися, який колір помади їй личить більше. 

Я не могла цього зрозуміти. Відчувала, наче мене тримають на повідку і я маю смиренно подавати лапу за кожної потреби. Зрештою, я почала віддалятися. Для себе й усіх навколо аргументувала це тим, що ми виросли, наші погляди й інтереси стали різними. А отже, настав час йти різними дорогами. Я написала цій дівчинці розлоге повідомлення, в якому пояснила, що більше не бачу сенсу в нашому спілкуванні.

Того літа я вперше за декілька років насолоджувалася власною компанією. Малювала, багато читала, займалася спортом. Тим часом моя вже колишня подруга страждала. Якось вона навіть прийшла на роботу до моєї мами, щоб попросити переконати мене “повернутися”. Утім я твердо стояла на своєму.

Дружба. Спроба номер 2

У старшій школі до мого класу доєднали частину учнів із паралелі. Так я познайомилася з дівчинкою, з якою почала проводити багато часу. Це були хороші часи, пригадую їх з усмішкою. Однак згодом через брак вільного часу ми почали менше спілкуватися. Тоді я впіймала себе на думці, що зовсім не сумую за подругою. 

Дружба. Спроба номер 3

На першому курсі універу історія повторилася. Я почала спілкуватися із сусідкою по кімнаті в гуртожитку. Ми багато часу проводили разом. Та вже за рік почали віддалятися. А потім зовсім перестали спілкуватися. Тепер зрідка можемо поцікавитися справами одна одної, поділитися останніми новинами, але не більше.

Може, зі мною щось не так? 

Коли я розповіла про все мамі, вона заявила, що мені “всі не такі” і я не вмію будувати нормальні стосунки з людьми. Я відчувала провину. Часом думала, що зі мною дійсно щось не так. Чому щоразу, коли я починаю близько спілкуватися з людиною, наші стосунки сходять нанівець? Можливо, я маю занадто високі запити? Чи проблема у самосприйнятті? Я завжди чула, що друг зобов’язаний бути поруч, має пожертвувати ледь не останнім, аби допомогти. А я ніколи не відчувала внутрішньої готовності настільки комусь віддаватися. Невже люди не можуть покладатися самі на себе? Навіщо їм “вільні вуха” та “міцне плече”?

Ці роздуми привели мене до думки, що я не лише погана подруга, а й жахлива людина. Та навряд чи комусь подобається так себе ідентифікувати. Тому коли зі мною почала близько спілкуватися моя одногрупниця, я вирішила: настав час бути справжньою подругою, принаймні спробувати нею стати.

Дружба. Спроба номер 4 

У цих стосунках я теж відчувала внутрішній спротив: до мене було прикуто надто багато уваги і наша дружба ніби була одним із щоденних обов’язків. За півроку наше спілкування переросло для мене в справжнісіньке випробування. Щоразу, коли подруга записувала чергове голосове повідомлення (добре, якщо не 4-5 поспіль) про погоду, хатні справи, похід до магазину, я відчувала шалене роздратування! Мені хотілося жбурнути телефон в стіну, аби лише втекти від розмови. Та я видихала і найспокійнішим голосом відповідала на повідомлення. “Хороший друг вислухає і завжди буде поруч”, — повторювала я собі як мантру… 

Я боролася із постійним бажанням припинити спілкування, адже мені було тісно, я відчувала, наче опинилася в заручниках у дружби…

Пів року тому я звернулася до психотерапевтки з тривожним розладом. Не могла нормально спати, відчувала внутрішнє напруження. Тоді стало зрозуміло: до такого стану призвела дружба. Не скажу, що це стало для мене сюрпризом. Більше року мої внутрішні бажання йшли в розріз із діями. Я намагалася змінити себе, тим самим лише загнала в глухий кут. 

“Хіба це нормально — не відчувати потреби в дружбі?” — з недовірою поцікавилася я в психотерапевтки.

“Звичайно. Ми всі різні й маємо різну потребу в комунікації. Комусь потрібно мати соціальний контакт ледь не 24\7, для інших цілком достатньо зустрітися зі знайомими раз на місяць. Та і ваше ставлення до дружби не сформувалося в наслідок психологічної травми. Це природна особливість характеру. Просто прийміть її”, — відповіла вона.

Зрештою, я наважилася обірвати контакти з одногрупницею. Перші дні після цього не могла повірити, що так добре себе почуваю. Речі, які здавалися неймовірно обтяжливими, вмить втратили сенс. Я дихала на повну й більше ні від кого не залежала. 

Боюся навіть уявити, що відчувала подруга в той момент. Гадаю, моє рішення стало для неї неабиякою несподіванкою. Вона не влаштовувала скандалів і не намагалася мене повернути. Лише сказала, що буде рада, якщо після припинення спілкування мені стане краще. І за це я їй неймовірно вдячна.

Я — рак-відлюдник

Зараз маю лише декількох знайомих, з якими бачуся не частіше, ніж раз на місяць. Поза тим ми навіть не спілкуємося в соціальних мережах. 

Ми всі різні. І, як не крути, проти природи безсилі. Люди-бджоли гудуть безперестанку. Люди-слони з величееезними вухами уважно слухають і вдумливо кивають. Я ж —  рак-відлюдник, що за нагоди вилазить із панцира, привітно махає клешнею світові й ховається назад у свій затишний дім.   


Підписуйся на Urban
в Instagram: https://www.instagram.com/urban.for.millenials/
в Facebook: https://www.facebook.com/urban.for.millenials
в Telegram: https://t.me/urbanua