Хочеш поділитись цим текстом у соцмережах?

Як я жила із синдромом відмінниці і як зрештою його позбулася

Як я жила із синдромом відмінниці і як зрештою його позбулася

6 хв на читання
Читати повну версію

Я чітко пам’ятаю момент, з якого почався мій синдром відмінниці. Осінь 2005-го року, я — першокласниця. Моя мама йде на перші батьківські збори. Вчителька Надія Іванівна розповідає про кожного з 22 учнів, усім є над чим попрацювати — кому над читанням, кому над рахуванням. А про мене — ні слова. 

“Надіє Іванівно, ви про Інну забули сказати”, — каже моя мама в кінці. “Я вперше у своїй практиці не маю зауважень до учня. У вас дуже хороша і розумна дитина”, — відповідає вчителька. 

Цю історію мама розповідала на сімейних застіллях безліч разів. І завжди завершувала її словами: “У мене всередині весь світ перевернувся. Я відчула, що таке материнська гордість!”.

Саме з того моменту я почала нести тягар свого життя — синдром відмінниці. Його спровокували ці слова першої вчительки, гордість мами і захоплення всіх, кому вона про це розповідала. Усе це так сильно вплинуло на мене і глибоко засіло в моїй свідомості, що я почала робити все для того, аби знову почути похвалу. 

Спочатку я хотіла бути найкращою у класі: найкрасивіше писати літери, найшвидше читати, вирішувати найбільше математичних прикладів. Коли я чула в школі похвалу, то отримувала колосальне задоволення. З блиском в очах чимдуж бігла додому, щоб розповісти про свої успіхи батькам і почути похвалу ще й від них. Вони не змушували мене до цього перфекціонізму, але мені здавалося, що тільки так я можу бути хорошою донею. 

З роками масштаби мого прагнення бути найкращою лише збільшувалися. Класу мені вже було мало — я хотіла, щоби мною захоплювалася вся школа, а тому виступала на святах, конкурсах, у КВК, на олімпіадах. Лише уявіть рівень моїх старань: якось мене, шестикласницю, відправили на олімпіаду з малювання за 10 клас! 

Звісно, в моїх успіхів був і менш приємний бік: щоб їх досягати, я витрачала багато часу і сил. А коли у когось щось виходило краще, ніж у мене, я страшенно злилася і намагалася всіма силами знову стати №1. Я часто недосипала, бо вчилася… Мама сварилася, що не можна так перевантажувати себе. Мене навіть намагалися відволікати від навчання різними забавами, іграми, але я все одно поверталася за підручники. Через це я втратила багато дитячих радощів. Як і друзів, для яких я зрештою ставала “ботанкою”, “заучкою” і “вискочкою”.

Переломним моментом для мого синдрому відмінниці став вступ до університету. Я була впевнена, що вступлю на бюджет в омріяний виш на омріяну спеціальність. І навіть не могла припустити, що станеться по-іншому. Моїх балів забракло для “журналістики” в КПІ, але було вдосталь для “історії” в Могилянці. І хоч батьки підтримали мою мрію стати журналісткою і мені не довелося обирати бюджет, це дуже сколихнуло мою самооцінку. Я була буквально за крок від депресії, постійно себе гнобила. Мені навіть здавалося, що всім найріднішим соромно за мене. 

Перший семестр в університеті був дуже складним. Я все ще намагалася бути кращою, але мені не вдавалося: у столичному виші було значно більше талановитих і розумних дітей, ніж у моїй сільській школі. Я мало спала і їла, але багато вчилася, плакала і переживала. Я знала про шанс перейти на бюджетну форму навчання, якщо добре вчитимуся, і всіляко за нього хапалася. Але в мене не виходило. 

Попри це батьки і сестра завжди мене підтримували. Вони намагалися відволікати мене від навчання, буквально витягали на прогулянки і навіть заборонили вчитися на вихідних, аби я хоч трохи відпочивала. Зараз я захоплююся тим, наскільки довго і наполегливо вони витягали мене з того стану. 

На те, щоб відпустити ситуацію і почати жити для себе, мені знадобилося 2,5 роки. На третьому курсі навіть непомітно для себе самої я зовсім перестала перейматися. Мені стало значно легше морально. Я відпустила дух змагань, бажання бути кращою. Я почала відчувати життя. І саме тоді, коли я відпустила ситуацію, мене все ж таки перевели на бюджет. 

Щоб позбутися синдрому відмінниці, я склала собі список основних життєвих правил, які мені в цьому допоможуть. 

* Працюй лише над тим, що приносить тобі задоволення, бо неможливо у всьому бути кращим.

* Не порівнюй себе з іншими. У кожного свій шлях.

* Об’єктивно оцінюй власні можливості і сили.

* Обов’язково знайди хобі, яке відволікатиме і розслаблятиме тебе від роботи/навчання, і щодня приділяй йому час.

* Оцінка твоїх знань — це не оцінка тебе. Ти можеш погано знати літературу доби Відродження, але бути класною людиною.

* Перестань перейматися тим, що подумають люди.

* Живи заради емоцій, а не регалій.

Ці правила я написала на ватмані і повісила над ліжком, щоб не забувати. 

Я більше не плачу, якщо “молодець” не я. Дякую собі за це. 


Підписуйся на Urban
в Instagram: https://www.instagram.com/urban.for.millenials/
в Facebook: https://www.facebook.com/urban.for.millenials
в Telegram: https://t.me/urbanua