Хочеш поділитись цим текстом у соцмережах?

Якщо ви соромитесь публічно говорити українською, як я колись, просто прочитайте цей текст

Якщо ви соромитесь публічно говорити українською, як я колись, просто прочитайте цей текст

6 хв на читання
Читати повну версію

Я була звичайнісінькою дитиною, яка обожнювала казки про Івасика Телесика, Козу-Дерезу та Котигорошка, і на кожному родинному святі завзято декламувала українські віршики. Тоді я не знала, що це стане моєю ганою та моїм привілеєм — народитися в україномовній родині в Новомосковську на Дніпропетровщині. 

Пам’ятаю, як в дитинстві щиро дивувалася, чому це мама з продавчинею в магазині спілкується інакше, не так, як вдома. “Певно, тьотя не розуміє по-нашому”, — пояснювала це собі я (так, моя мова мала щербинку суржику). Та вона розуміла… І всі навколо теж розуміли, тільки ретельно ховали свою українськість, не виносячи її на загал, наче брудну білизну.

Коли я вперше прийшла до школи, усміхнений хлопчик, який згодом ділив зі мною парту, проторохкотів: “Я Саша! А тебя как зовут?” “Я Инна, приятно познакомиться”, — зрадливо відповіла я і одразу ж злякалася того, з якою легкістю “чужі” слова вилетіли з мого рота. Саме тоді я підписала негласну заборону на українську мову, замурувавши її в домашніх стінах. Навіть у компанії давніх подружок, разом із якими я росла, рідна вмить стала недоречною. Ми лопотали російською й наче боялися, що хтось видасть таємницю — колись ми всі говорили інакше.

Пам’ятаю, як у 5 класі після уроків затрималася з друзями біля школи. Мені зателефонувала знервована мама, аби довідатися, де я. Мене охопила паніка – було страшно, що друзі почують нашу розмову і довідаються, якою мовою я говорю вдома. Тоді моя підліткова свідомість ревно вишукувала слова, які однаково звучать українською та російською мовами: “гуляю”, “іду”, “скоро буду”. Публічні розмови з мамою ніколи не тривали більше 30 секунд.

Дещо змінилося у моїй свідомості, коли у 8 класі я вперше залишилася на ніч у подружки. Виявилося, вдома вона не говорить російською. Отже, весь час вона була однією з нас. І саме тоді, в гостях у подруги, вперше за тривалий час я винесла українську мову за межі своєї родини. 

А згодом я почала прислуховуватися до інших знайомих і друзів, намагалася зрозуміти, яку мову вони ховають за зачиненими дверима своїх осель. І більшість говорила українською! Ми наче були учасниками однієї секретної операції, про яку нам ніхто не сказав: придивляєшся, оцінюєш, чи можна довірити людині свою “таємницю”, й полегшено видихаєш, вперше промовляючи в компанії один одного українське слово.

Потім я переїхала вчитися до Львова. Знайомі часто цікавилися, чому так далеко (за тисячу кілометрів), чому не Дніпро/Харків/Київ. Відповідала, що мені просто там комфортно. Та, насправді, тому, що у Львові більше не доводилося вишукувати “своїх” — вони були буквально на кожному кроці. Я завзято віталася з вахтерами, прибиральниками, продавцями, двірниками, аби тільки зайвий раз засвідчити свою українськість. Та коли одного разу в центрі міста мене запитали російською, як пройти до пам’ятника Шевченкові, я мимоволі відповіла: “Сейчас прямо, а потом направо”. І цієї миті, як і в першому класі, відсахнулася від чужини слів, які щойно промовила. 

Російська завжди провокувала бажання злитися з натовпом, не показувати, що ти інша. Я не знала, як викорінити цей рефлекс. Та згодом зрозуміла, що проблема – не в мовному оточенні. Мені потрібно було “витравити” російську з власної голови. 

Тоді я почала читати виключно україномовні книги, слухала українську музику, дивилася фільми в українському дубляжі. Минуло буквально два місяці й я усвідомила: мені важко формувати думки російською. Українські слова все частіше проскакували в розмовах із російськомовними знайомими. Приїхавши додому, на Дніпропетровщину, я впевнено відповідала українською на касі в супермаркеті, на пошті, випадковим перехожим. І всі мене розуміли! 

З незнайомими людьми було легко, адже вони не мали жодних упереджень щодо того, якою мовою я маю говорити. До того ж, коли чули українську, здебільшого й самі переходили на неї. А от із давніми друзями було значно важче. Ми вважали один одного російськомовними. Я боялася, що мою українську будуть сприймати як позерство. 

Коли минулого літа випадково зустріла в Новомосковську свого давнього знайомого, то почала з ним розмову саме російською. Того вечора ми багато говорили про книги і я розповіла йому про свій перехід на українську. Він зізнався, що не раз задумувався про те, як я говорю за межами компанії. Хоч сам юнак з батьками розмовляє російською, мій крок щодо зміни мови спілкування він підтримав. Але навіть після цього  я не наважилася говорити з ним рідною мені мовою.

Згодом ми почали зустрічатися. Я продовжувала говорити українською вдома і в усіх публічних місцях, але з Олегом спілкувалася виключно російською. За якийсь час я помітила, що коли ми проводимо час із моїми батьками, він намагається говорити українською. Потім ми потроху почали використовувати її і між собою — найчастіше, щоб висловити емоції чи передати почуття. “Українська для цього більше пасує, вона звучить лагідніше й щиріше”, — якось зізнався Олег. 

За два місяці мені довелося повернутися до Львова. Після цього ми перейшли на українську. Зараз, читаючи нашу стару переписку російською, не розумію, як ми могли так говорити!

До речі, наші друзі теж підтримали ініціативу. Частина з них повністю перейшла на українську в повсякденному спілкуванні. 

Так дивно: мені знадобилося 20 років, аби зрозуміти, що довкола мене немає “чужих” і “своїх”. Українська мова ховається в кожній хаті, квартирі, у затінених спальнях і теплих кухнях. Вона все чекає, коли її нарешті винесуть на загал. І зробити це часом так просто — достатньо тільки показати приклад…

*мої улюблені:
книга: “Музей покинутих секретів” Оксани Забужко;
поезія: збірка “Антена” Сергія Жадана, зокрема вірш “Осені ще немає, але він її розпізнає…”;
цитата: “Ні, не бувається ближче, ніж тіло до тіла, у нашому світі! Ніколи. Ні в чому. Ні з ким” (із віршу О. Забужко “Новий закон Архімеда”);
серіал: “Спіймати Кайдаша” Наталії Ворожбит;
пісня: Скрябін — “А пам’ятаєш?”
слова, що звучать українською неймовірно: відкорковувати, тенькнути, палахкотіти, тривкий, жаский, зникомий.