Хочеш поділитись цим текстом у соцмережах?

Коксові водоспади і кольорові ландшафти: обережно, після цього тексту ви закохаєтесь у промисловий туризм

Коксові водоспади і кольорові ландшафти: обережно, після цього тексту ви закохаєтесь у промисловий туризм

9 хв на читання
Про що цей текст: Я вирушила до Кривого Рогу, щоб випробувати дозвілля, яке приваблює багатьох міленіалів.
Читати повну версію

[Промисловий туризм виник наприкінці ХХ століття. В Європі його почали розвивати, аби залучити гроші до підприємств, які перестали працювати. Основна мета таких туристів — оглянути техногенні ландшафти, витвори індустріальної архітектури, техніку, ознайомитися з інфраструктурою та технологічними процесами на підприємствах. Вагомою перевагою промислового туризму в Україні є можливість помандрувати підприємствами, які все ще працюють].

Кривий Ріг входить у трійку найбільших промислових міст України. Тут зосереджено 45 шахт із видобутку залізної руди, 41 кар’єр, 89 відвалів, 26 провальних зон і зон зсування в полях шахт, десятки підприємств. Окрім цього, Кривий Ріг має багату індустріальну спадщину: залишки понад 800 виробничих об’єктів, залізниць, гідротехнічних споруд, мостів, стародавніх гірничопромислових ландшафтів, робітничих поселень… Загалом гірничопромислові ландшафти займають 48,8% території міста — це близько 210 квадратних кілометрів.

Оглянути цікаві промислові точки Кривого Рогу вирушаю з досвідченою туристкою — 33-річною Ганною Літвінчук, яка вже близько 10 років захоплюється індустріальними подорожами Україною та закордоном. 

Залізне серце Кривого Рогу

Перший об’єкт нашої мандрівки — найбільше підприємство металургійного комбінату України “АрселорМіттал Кривий Ріг”.

“Воно займає близько чотирьох тисяч гектарів — майже як площа всього Ужгорода чи Луцька. Тут виготовляють 20% від усієї металургійної продукції в Україні, — розповідає Ганна. — Комбінат охоплює всі етапи виробництва: від видобутку залізної руди в шахтах і кар’єрах до виготовлення металопродукції. На екскурсію сюди можна потрапити безкоштовно (реєстрація — на сайті компанії)”.

Трамбувально-завантажувальна машина, що постачає вугілля в коксову камеру.

Під’їжджаємо до одного з прохідних пунктів заводу. Здалеку видно величезні високі конструкції, що нагадують бочки. “Це градирні, в яких охолоджують воду, — пояснює Ганна. — Вони створюють цікавий мікроклімат: коли надворі мороз, то пар, який виходить із башти, за лічені секунди перетворюється в крижаний дощ. Місцеві вже звикли до цього, а ось туристи неабияк дивуються”.

На прохідній нас зустрічає завідувачка музею історії заводу Наталя Ренькас. Вона буде супроводжувати нас на території підприємства. 

Ми проходимо інструктаж, нам видають робочий одяг – штани, куртку, взуття, каску, рукавички, захисні окуляри й маску. Навіть процес переодягання вже викликає неабиякі емоції!

На даху коксової печі разом з Ганною Літвінчук та Наталією Ренькас.
На даху коксової печі разом з Ганною Літвінчук та Наталією Ренькас.

Сідаємо до машини й вирушаємо на коксохімічне виробництво (кокс — вид твердого палива). 10 хвилин – і ми на місці. Пані Наталя показує охоронцю перепустки. Проходимо на територію підприємства.

Коксовий пиріг і портал у інший світ

Одразу відчуваю різкий запах вугілля. Дихати доволі важко чи то через щільність респіратора, чи через пил у повітрі. Навколо все гуде й двигтить. Здається, наче завод — єдиний живий організм, а ми — комашки, які переміщуємося його поверхнею.

Біла густа пара безперервно підіймається з димової труби.

На вході до цеху до нас приєднується Михайло Діденко, який виконує обов’язки майстра зміни. Металевими лабіринтами підіймаємося до коксових батарей. Конструкція тремтить під ногами, у якийсь момент стає навіть трохи страшно. “Зараз машини виштовхують “коксовий пиріг” (спечене докупи вугілля) з печі, тому тут такі сильні вібрації”, —  пояснює Михайло.

Піднявшись сходами на висоту 3-4 метрів, потрапляємо до кабіни машиніста. Чоловік управляє процесом завантаження вугілля та вивантаження коксу за допомогою сенсорних екранів. Із кабіни розгортається вражаючий вид на коксову піч. Розпечене до тисячі градусів вугілля жевріє помаранчево-червоними кольорами. Разом усе це виглядає, наче портал у якийсь зовсім інший світ.

Вид на розпечену коксову піч із кабіни машиніста.

Дуже спекотна робота

Біля печі постійно стоїть чоловік із двометровим ломом. “Дверьовий — це, мабуть, найскладніша робота на коксохімічному підприємстві, — каже Михайло. — Він чистить раму і поріг камери від графіту, який наростає під час виплавки коксу. Інакше двері печі неможливо щільно закрити. Найскладніше — працювати влітку: температура всередині печі сягає тисячі градусів, а біля дверей їх не менше сотні. За добу дверьовий чистить до 50 рам. Ще й працювати треба в спеціальному вогнестійкому костюмі. Після такої роботи наші спеціалісти надворі при +40 градусах навіть не пітніють” (сміється, —  Авт.).

Велика густа хмара

Ще декілька поверхів сходами вниз — і ми на платформі, якою рухається вагонетка із розпеченим коксом. Його щойно витиснули з печі, тепер він має вистигнути до 180 градусів. 

Розпечений кокс, який щойно вивантажили з печі.

На платформі дуже спекотно. Кокс, який проїжджає повз нас, обпікає своєю температурою руки та обличчя. Зненацька нас накриває густа хмара білого диму. “Не хвилюйтеся, це водяна пара, що виникає внаслідок контакту розпеченого коксу з повітрям, — заспокоює Михайло. — Подеколи хмара така густа, що нічого не видно навіть на відстані витягнутої руки, тому тримайтеся купи з іншими”.

Від контакту розпеченого коксу з холодним повітрям утворюється густа пара.

Після того, як пара повністю зникла, підіймаємося наверх коксової батареї. Нагорі тепло, адже під нами плавиться вугілля. Висота печей — 10 метрів. Звідси видно все коксохімічне виробництво. Вкотре дивуюся тому, які ми маленькі у порівнянні з цими спорудами.

Насамкінець спускаємося до відділу, де вже охолоджений кокс готують до транспортування. Із вагонеток він із гуркотом сиплеться на піддони. Видовище просто вражає! Мені це нагадало справжнісінький водоспад, у якому замість води виблискує гаряче вугілля. 

Вивантаження охолодженого до 180 градусів коксу для подальшого транспортування.

Наче на Марсі

Наступний наш об’єкт — відвали. Це насипи із пустих порід, які отримують при розробці родовищ корисних копалин. Що ближче наближаємося до відвалів машиною, то червонішим стає пейзаж. Ми наче на Марсі. “Тут працюють рудовидобувні шахти. Руда на поверхні окислюється з водою й створює цей червоний колір. Вона осідає всюди: на дорогах, деревах, будинках. Навіть червоняві собаки тут бігають!” — пояснює Ганна. 

За 5 хвилин помічаю перші відвали. Спершу не віриться, що їх створила людина. Схили нагадують передгір’я Карпат. Середня висота відвалів – 20-30 метрів. “Є відвали, які й досі поповнюють копалинами, а деякі давно не використовують, тому вони вже встигли порости деревами і травою. Це мої улюблені місця для відпочинку. Звідти добре видно місто”, —  каже Ганна.

БелАЗ вивантажує породу на відвали.

Виходимо з машини. Одразу ж на узбіччі помічаю невеликі залишки невідомих мені порід. Ганна пояснює, що це — залізисті кварцити. Піднімаємося на один із пагорбів. Звідси видно, як машини вивантажують породу на один із відвалів. Зараз вони нагадують величезні насипи спецій: жовтих, білих, червоних. У народі це місце називають “долина різнокольорових пагорбів”. “А за відвалами — кар’єр. Щосереди о 12:00 там підривають руду. Туристи також приходять подивитися на це видовище”, —  розповідає Ганна.

Техногенне озеро у формі серця

Знову сідаємо в машину й через усе місто вирушаємо до затопленого гранітного кар’єру. 

Вода насиченого синього кольору омиває червоні скелі, а саме озеро своєю формою нагадує серце. “Тут ми проводимо еко-вікенди: прибираємо територію, організовуємо майстер-класи, заняття з йоги, медитації”, —   розповідає Ганна.

Затоплений гранітний кар’єр.

Влітку місцеві жителі купаються тут і ловлять рибу. До речі, глибина кар’єру сягає 45 метрів. Щороку рівень води зростає. Очікують, що за декілька десятиліть вода з кар’єру переллється через схили й впаде в річку Саксагань, що протікає поблизу. Загалом затоплені чаші кар’єрів Кривого Рогу бувають від 14 до 70 метрів у глибину. 

Сонце вже починає сідати, тож ми повертаємося до машини. Втомилися неймовірно, втім отримані емоції того вартують. Дорогою назад я подумки вже планую свою наступну промислову подорож і ставлю величезний плюс такому виду туризму. 🙂

Ще декілька ідей для промислових туристів у Кривому Розі

* стометровий копер (конструкція з підйомниками, що височить над шахтою);
* найбільший в області скеледром, згори якого можна бачити, як видобувають руду.
*  велоекскурсії по кар’єрах і відвалах зі звивистими дорогами;
* насолодитися індустріальними пейзажами можна сплавляючись на байдарках.

Як потрапити на промислову екскурсію?

Можна контактувати безпосередньо із підприємствами, які б вам хотілося відвідати, або ж написати чи подзвонити (0564 922 979) в Інститут розвитку міста. 

ПОРАДИ: 

*недосвідченим промисловим туристам варто знайти когось, хто знається на територіях, які хочеться дослідити, —  так безпечніше.
*сплануйте маршрут і домовтеся про транспорт, адже багато туристичних об’єктів віддалені один від одного.
*будьте готові до фізичних навантажень і тривалих пішохідних маршрутів. Мінімальна тривалість промислової екскурсії —  4 години.
*одягайтеся максимально зручно й обов’язково обирайте спортивне взуття.

фото та відео Інни М’ясоїд