Хочеш поділитись цим текстом у соцмережах?

Я так старалася бути ідеальною працівницею, що у мене виник тривожний розлад

Я так старалася бути ідеальною працівницею, що у мене виник тривожний розлад

7 хв на читання
Читати повну версію

Мій 2021-й рік почався з того, що я отримала роботу журналісткою. Батьки пишалися мною, друзі вітали, а я думала: “Невже я це заслужила?” Мені здавалося, що я працювала гірше за своїх колег. Голос у моїй голові безперестанно нашіптував: “Те, що тебе хвалять, ще нічого не означає. Треба писати більше текстів, шукати ще більше тем, мати більшу зарплату, бути кращою. Ні, найкращою!”.

І я старалася робити це. Працювала, поки очі не починали злипатися. Переносила зустрічі з близькими заради роботи, забила на всі свої хобі, бо просто не мала на них часу і сил. Коли я зменшувала темп, мене накривала тривога.

Першим забив на сполох мій хлопець Олег. Він витягував мене на прогулянки і наполягав, щоб я не заходила в робочі чати у цей час. Ми багато говорили про мої страхи. Завдяки цьому мені часом ставало легше. Утім згодом тривога поверталася і накривала ще більшою хвилею.

У лютому я вирішила звернутися по допомогу до психологині-початківиці, яка працює в моєму універі на волонтерських засадах. Ці зустрічі не перевернули мій світ, однак я принаймні почала розуміти, що не божевільна, а мої проблеми — реальні. Та на сеансах я відчувала, наче ми ходимо по колу. За три місяці припинила зустрічі, бо вони так ні до чого й не привели. 

Натомість разом із Олегом я вирушила в чотириденну міні-відпустку до Одеси. Напередодні ми встановили єдине правило для нашого відпочинку — не думати про роботу. І це було прекрасно! Ми багато гуляли біля моря, смачно їли і багато спали. Повернувшись додому, я відчула, що набралася сил, тривога минула.

Вже у червні я вперше зустрілася офлайн зі своєю командою (раніше ми працювали дистанційно). І о диво! Виявилося, мої колеги насправді не суперуспішні роботи, якими я їх вважала, а звичайнісінькі люди, як я. Вони так само хвилюються перед інтерв’ю, їх також часом ігнорують співрозмовники і тому вони теж протерміновують дедлайни. Звісно, ми говорили про це й раніше на онлайн-зустрічах, я знала про їхні факапи. Але лише коли побачила цих людей перед собою, до мене прийшло усвідомлення реальності сказаних слів. 

Додому я повернулася з шаленим ентузіазмом і жагою до роботи. Та минув десь місяць, і тривога знову почала гатити мене звідусіль. Не було якогось тригеру. Навпаки, я мала неабияку підтримку. Періодично говорила з лідеркою своєї команди про переживання. Вона мене заспокоювала, пояснювала, що я добре працюю і не маю причин для хвилювання, допомагала створити комфортні для мене умови роботи. Але…

Я втратила контроль над своїм життям

Одного липневого дня я усвідомила, як далеко все зайшло. Я сиділа на ліжку з роздряпаними до крові ногами — давня звичка чухати шкіру під час хвилювань дала про себе знати. Я втратила контроль над своїм життям. Здоров’я теж похитнулося. Я засинала впродовж 2-3 годин, бо не могла відбитися від нав’язливих думок про те, що буде завтра, як я впораюся з черговим завданням. Щодня я прокидалася із відчуттям нудоти, мене постійно трясло, а пальці не влучали з першого разу по клавіатурі. Було дуже страшно…

Тоді я й звернулася по допомогу до кваліфікованої психотерапевтки. Після першої зустрічі пройшла декілька спеціалізованих тестів. Мої показники сягали максимуму. Я вперше почула, що у мене — генералізований тривожний розлад. 

Лікарка дала мені перше завдання: записувати ситуації, які викликають у мене тривогу, нотувати емоції, які при цьому переживаю, та те, наскільки вірю власним думкам. Наприклад, 2 серпня я записала: “Мені терміново потрібно підготувати звіт. Боюся, що змусила інших чекати на себе. Злюся, бо мені не вдається швидко знайти потрібну таблицю. Відчуваю тривогу, злість і сором. Вірю своїм думкам на 100%”. Таких дріб’язкових ситуацій, які повністю вибивали мене з колії, щодня було мінімум п’ять. 

Ми вчилися спростовувати думки. Писати всі доконані факти, які їх підтверджують і заперечують. Наприклад, мене постійно хвилювала думка, що “я нічого не встигаю”. Факти, які підтверджують цю думку: так, я маю декілька завдань, принаймні половину з них повинна виконати саме сьогодні. Факти, які її спростовують: у середньому на виконання одного завдання я витрачаю не більше двох годин, зараз 10:00, а отже я маю мінімум 8 робочих годин у запасі; а якщо я навіть перенесу частину роботи на завтра, мене ніхто не сваритиме. 

Спростувань завжди виявлялося більше. Це допомагало тверезо оцінити ситуацію й не слідувати емоціям. Найважливіше, що я зрозуміла: світ не вибухне, якщо мені щось не вдасться. 

Усе (не) під контролем

Ще одна важлива проблема, яку я вирішила, — бажання все контролювати. Раніше я планувала кожну свою хвилину, а без тотального контролю над життям просто божеволіла. Водночас, таке планування ще більше заганяло мене в тривогу, адже просто неможливо прорахувати все наперед. 

Моїм завданням від лікарки було повністю відпустити контроль і довіритися людям навколо. Впродовж тижня близькі мали робити вибір замість мене. Що приготувати на сніданок чи вечерю? Куди піти після роботи? Який фільм подивитися ввечері? Наприклад, коли я з Олегом йшла в кав’ярню, він сам обирав, що я буду їсти й пити. Спочатку я стресувала. Та вже за декілька разів зрозуміла, що навіть якщо мені щось не сподобається, катастрофи не станеться. 

Виявилося, що причиною моїх проблем стало сформоване в дитинстві відчуття надмірної відповідальності. Робота лише активізувала цей механізм. Повністю пропрацювавши першопричину, я позбулася від нападів тривоги. І вже впродовж двох місяців я жодного разу не поверталася до цього стану.

2021-й рік допоміг мені зрозуміти, що найважливіше у моєму житті — це я. Не робота, дохід і успіх, а внутрішній спокій. 2022-й я оголошую роком любові до себе. Дозволяю собі попросити вихідний, якщо відчуваю, що ресурсів бракує. Дозволяю спати до обіду, їсти в ліжку й дивитися улюблений серіал, купувати книги, які лежатимуть на полиці й чекатимуть свого часу. Дозволяю собі помилятися, вчитися і знову помилятися, вести себе по-дитячому, приймати допомогу і відпускати контроль. 

Я дозволяю собі жити.  


Підписуйся на Urban
в Instagram: https://www.instagram.com/urban.for.millenials/
в Facebook: https://www.facebook.com/urban.for.millenials
в Telegram: https://t.me/urbanua