Хочеш поділитись цим текстом у соцмережах?

“Почуваюсь справжнім детективом”: про міленіалів, які працюють у музеї (ні, це не нудно)

“Почуваюсь справжнім детективом”: про міленіалів, які працюють у музеї (ні, це не нудно)

6 хв на читання
Про що цей текст: Молоді люди розповідають, чому їм подобається робота у музеї та які обов’язки вони там виконують.
Читати повну версію

Володимир Дамаскін, 27 років, Одеський художній музей 

У музеї я мріяв працювати, відколи мені виповнилося 15. Річ у тім, що в дитинстві я потрапив у музей і був вражений тим, як він формує незвичайний погляд на життя. Захотілося бути причетним до цієї справи.

Під час мого навчання на історичному факультеті Одеського університету імені Іллі Мечникова викладач запропонував мені приєднатися до одного з проектів про історію в Одеському художньому музеї. Я погодився. Потім стажувався там близько трьох місяців, і тепер вже більше двох років працюю науковим співробітником.

У мої обов’язки входить підготовка виставкових проєктів, наукових статей, публікацій. Я був співкуратором виставки “Суворі та стильні” і куратором виставки про творчість Миколи Глущенка 1960-1970-х років. А одна з ключових робіт, до якої я причетний, — це підготовка до експозиції українського мистецтва XX-XXІ століть. 

Робота в музеї — це про постійні виклики. Коли ми робимо великі виставкові проекти, то прагнемо максимально розкрити художника через його твори, показати його під незвичним кутом. Тож куратору та співкуратору важливо знайти спосіб, як це донести відвідувачу.

Ну і для багатьох це звучатиме дивно, але пошук інформації для музейних виставок — це неймовірно цікаво! Відчуваю себе справжнім детективом, коли шукаю потрібні дані і крок за кроком йду до цілі. 

А найбільше мені подобається у роботі бачити людей, які жваво цікавляться мистецтвом, які приходять до нас знову і знову. Це додає сил і натхнення у роботі.

Є стереотип, що працівники музеїв — люди старшого покоління. Та це не так. В Одеському художньому чимало молодих співробітників, а наймолодшій із колег — всього 21 рік. Наша співпраця — прекрасний сплав молодості та досвіду. 

У музеї багато не заробиш. Тому я сюди йшов, перш за все, за досвідом, спілкуванням та залученням до мистецтва. Звісно, дуже хотілося б, аби держава виділяла більше коштів музеям і вони виходили на європейський рівень. 

Я мрію запровадити “цифру” у музеї — щоб відвідувачі могли інтерактивно взаємодіяти з музейними предметами. Один із таких проектів в нас вже є — Snapchat оживляє картини, зокрема роботу Айвазовського. 

Наостанок — кілька слів про мої хобі. Поза роботою я захоплююся класичною літературою ХІХ століття — творами Бальзака, Достоєвського, Толстого. Люблю Рея Бредбері “451 градусів за Фаренгейтом”, Ґрем Ґріна “Тихий американець” та Джека Лондона “Мартін Іден”. А ще в захваті від віршів Бориса Пастернака і Володимира Маяковського. 

Також люблю музику. Серед улюблених виконавців — Woodkid, Dobrinka Tabakova, Kasabian, Fauve, Christian Löffler, Linkin Park.


Людмила Співак, 37 років, Національний музей імені Андрея Шептицького у Львові

У музеї працюю вже 13 років. Самій не віриться, бо йшла сюди ненадовго — просто спробувати. Але мене так привабили енергетика і атмосфера музею, я так полюбила його, що залишилась тут працювати. 

Попри стереотипи про роботу в музеї, начебто така праця цікава лише пенсіонерам, я переконана: вона дуже підходить молодим людям, адже вимагає креативності, наполегливості і вміння виконувати багатовекторні завдання. Наприклад, я в музеї працюю з освітніми програмами, займаюсь організацією подій, майстер-класів та їх промоцією в соцмережах. Кожен день не схожий на інший.

На роботі час від часу трапляються курйози. Нещодавно проводила екскурсію і десь на 10-ій хвилині зрозуміла, що туристи зовсім не знають української, але продовжують мене чемно слухати 🙂 Також якось я чекала першокласників на заняття з музейної абетки, а прийшли учні десятого класу… А одного разу, коли я розповідала групі про статую язичницького ідола Світовида, що стояв на нашому музейному подвір’ї, то почула від 8-річної дівчинки: “Боженька, вибач, що ми тебе викинули…” 🙂 

Ну, і кілька слів про себе. Моє найбільше хобі ще з дитинства — вивчення мов. Зараз я вчу жестову. Також я дуже люблю читати, хоча останнім часом здебільшого слухаю аудіокниги. 


Андрій Мироненко, 30 років, Харківський художній музей 

За освітою я айтівець, хоча завжди хотів мати творчу професію. Тож коли рік тому дізнався про вакансію в Харківському художньому музеї, одразу ж відправив резюме. Тепер займаюся тут соцмережами та сайтом, іноді роблю афіші, також веду відео-рубрику на музейному YouTube-каналі “Куди б сходити?” 

Як тільки почався карантин, музей став приділяли більше уваги роботі саме в онлайн і започаткував нові проєкти: “Вчителі та учні” (формат відео-інтерв’ю), “Мандри музейними фондами”, “Мандруємо Україною” (онлайн виставки українських художників) і “Художники-ювіляри”. 

Найбільше мені подобається те, що у музеї є можливість для творчості, також я маю змогу спілкуватися із митцями та крутими менторами-мистецтвознавцями. Люблю відчуття, що мене буквально оточує історія. 

Та, звісно ж, мене обурює мізерне фінансування музею. Такі державні установи переживають дуже скрутні часи. Тож і я за свою роботу отримую невисоку зарплату.

Я маю мрію — організувати виставку молодих митців і поєднати її з панк-рок фестивалем, щоб об’єднати молодь у стінах музею. Таким чином прагну поєднати свою роботу і хобі — я вокаліст гурту The Raw. 


Підписуйся на Urban
в Instagram: https://www.instagram.com/urban.for.millenials/
в Facebook: https://www.facebook.com/urban.for.millenials
в Telegram: https://t.me/urbanua